Розмовляло з Деревом Дерево:
- Здрастуй, Дерево!
- Здрастуй, Дерево!
- Ну, то як там твої корінці?
- Холодно...Мерзнуть.
- А пальці і пагінці?
- Лоскочуть Хмаринам
черево...:)
Обіймалися з Деревом Дерево:
- Грійся,Дерево!
- Тепло,Дерево!
- ...вчора в Парку в порі
оцій
була Королева з левами...
З дивними сивими левами.
- Королева - вона ж людина?
А це - небезпечно!
- Так, безперечно!
Люди - вони - небезпечні -
з їхніми гострими пилами,
цвяхами оскаженілими,
сокирами грізними,
ножами й серцями
залізними...
Багато скалічили нашого брата...
Та Цієї - боятись не варто -
Вона - не розпалює ватри,
То ж не буде нам рук ламати
і листя, що вклалося спати,-
топтати.
- А навіщо їй Леви?
- Вона ж - Королева...
А Королевам не можна
самотньо гуляти.
Та, мабу́ть, їй простіше - з левами.
Зі старими сумними левами,
птаха́ми
й деревами...
- Але ж - пташок нема!
- Нема - бо зима...
І ми гнізда порожні колишемо...
...Королева в однім ЩОСЬ
зали́шила -
і ВОНО, наче вуглик, горіло...
Але мені не боліло,
лиш тепло розливалось
по тілу.
А потім поволі - згасло...
- Деревце Моє Ясне!
Щоб - ні якої напа́сті!!!
Шепотілося з Деревом Дерево:
- Страшно, Дерево!
- Втішся, Дерево!
- Я люблю тебе, Дерево!
- І я люблю, Дерево!
...Хоч поро́жньо в небеснім теремі
і лютують Вітри у темряві,
ти - не корися Вітрам!-
я за тебе віддам
усі корінці,
усі пагінці,
всі зимові скупі промінці,
всі хмарини - товсті і худі...
...навіть душу оту Королевину,
що заснула учора
квола
у порожнім
пташинім
гнізді.
(«Зимова казка» Уляна Задарма)
…розкажу Вам, любцю моя, і про дивні випадки, що трапилися зі мною особисто, і пов`язані вони із Деревами. Перша невеличка оповідка буде –
КЛЕН
…він ріс на причілку нашої хати – не знаю, чого випала йому така честь – рости на причілку: як це його ніхто не зламав молоденьким клеником, чи не зрізав, як уже підріс – кленами не дуже пишаються у наших краях. Та й не тільки в наших… тим паче, що це був звичайнісінький собі клен – не такий красень, у якого листя, як розгорнуті долоні п`ятипалі, ні, він був із тих кленів, що мають дрібні листочки-човники, на осінь вони ненадовго позолотіють блідо і швидко зіржавіють і обсипаються, зовсім не так пишно, неспішно і красиво відходять до зимового сну, як їхні розгорнуто-долонисті родичі. Зате такі прості американські ясенолисті клени мало не водночас із верболозами відчувають весну і наливають поспішно бруньки, щоб і одного погожого дня не згаяти… цвітуть такими невиразними «патлатими стовпчиками» - і цвітом якось не з руки називати… зате бджоли відчувають сокорух цих весняно-досвітних дерев у своїх вуликах, і прокидаються, і починаються щосонячної години медові псалмоспівання… ранньої весни клен бринів, як одкритий храм, великодний собор у нас на причілку…
…за друїдським гороскопом клен – моє дерево, але про таку причетність до кленороду я дізналася уже у зрілому віці і випадково, а тоді, коли на причілку нашої хати ріс мій «рослино-тотем», чомусь я з ним не зблизилася і навіть не подружилася… він собі ріс, я собі мимо нього ходила з відрами до криниці, чи до хвіртки – на вулицю… не встановився між нас зв`язок, чи може, я його не відчувала, не відповідала кленові взаємністю… і нічого дивного – себе я довго не помічала…
…стовбура він мав цікавого – ніби тіло його, що під незначним кутом тягнулося до неба, трохи нахиляючись над житньою покрівлею старенької нашої хати – опливало потроху донизу, і стало з роками похожим на свічку, що горіла палко, і плавився віск, стікаючи по її боках, так і захолодавши… стовбур у нього був – із напливами…
…а ще був клен надто щедрим на потомство своє, нікому не потрібне: у тильній половині двору нашого, за хатою, щовесни щіткою сходили новонароджені кленята – проклюнуті засіви минулої осені… їх було так багато, що ніхто з них не міг обігнати інших своїх «братів-сестер-близнюків» і так і зникали вони всі за літо, звільняючи територію для нових безрезультатних посівів… попід самими краями, із-під замшілої огорожі випростувалися кленові лози, яким вдавалося там прорости, але тато періодично обтинав їх, щоб не перетворилася половина двору у непролазні хащі і зарості кленові…
Мені дуже подобалося роздивлятися на маленьких клеників, які сходили щовесни – стільки було в кожному з них наївної віри у життя і майбутню свою щасливішу долю… стільки свіжості і безпосередності… ніжності, врешті – я з усіма ними дружила, хоча й знала, що вони, як трава – зникнуть осінню.
…зв`язок із причілковим кленом моїм виявився пізніше – так склалося, що того самого року, коли тато його врешті зрізав, бо він постарів і небезпечно нависав над уже шиферним дахом нашої нової хати, того самого року сталися у житті моєму ті трагічні події, які спрямували плин мій у пагорбисте і кам`янисте русло…
Так співпало і так вийшло випадково… а, може, той клен на причілку був моїм оберегом?.. якимось громовідводом, не залежно од відстані між нами… а може і не був… просто так співпало… але співпало саме так.
…до речі, мого ноута звуть «Аcer» - клен, тобто (клен - лат. Acer))) ось коли писала цю мініатюрку – уперше і зауважила…
СЕРДИТЕ ДЕРЕВО
…історія сердитого дерева відверто містична, хоча відбувалася вона у даній фізичній реальності і навіть за участю свідка, який був стовідсотковим матеріалістом і атеїстом. Він, власне, всю цю історію і спровокував, відкидаючи геть усілякі «казки» і просуваючись зазвичай напролом гусеничними траками…
У Євпаторії, на березі моря, яке сильно тхнуло гнилими водоростями, за кам`яним, у пів росту людського, муром, що відбивав територію дитячого санаторію «Маяк», ми «кинули якоря». Людей на ту пору було обмаль: іще метрах у ста од місця, яке супутник мій обрав для тимчасового нашого притулку, перекусювало на розстелених покривалах товариство, але залишатися біля моря ночувати, видно було з усього, воно (товариство) намірів не переслідувало.
Рослинності на пляжі тому майже не було, хіба якісь недоламані-недотоптані кущі, і ті на чималих відстанях. Товариш мій тодішній усе-таки знайшов покручений і покалічений стовбурець чогось подібного чи то до клена, чи до ясена – навіть важко було визначити, що то за деревце таке самотою стриміло посеред піску, у парі метрів од муру кам»яного, дуже давно оштукатуреного.
По дорозі я трохи загаялась видно, бо коли прийшла на обране супутником місце, він уже встиг кинути під дерево рюкзак і розгортав намет, аби його встановити…
Я сіла на пісок і взялася роздивлятися – просто так, бо людина завжди роззирнеться в усі сторони, опинившись у незнайомій місцині. Крім того, місце одразу ж видалося мені не зовсім привабливим: хоч море і гойдалося в 10-20 кроках, але ті купи гнилих і підсихаючих водоростей, важкий дух йоду і перетриманої риби… врешті, я зачепилася зором за єдине на увесь пляж, покалічене людьми, бо вітри не так безжально калічать, деревце… дивилася на нього, природно співчуваючи нещасливій живій істоті, яка так уперто і навіть з якимось викликом, трималася корінцями своїми за пісок, а обломками і обрубками гілок – за небо… за ЗАКОННЕ СВОЄ, Богом визначене місце – відомо ж, що «…тільки Бог може виростити дерево».
Несподівано і я відчула ледь уловимий чийсь погляд, відчула, ніби хтось також дивиться на мене, у відповідь… глянула уважніше, зосередившись на тій конкретній точці на дереві, куди спочатку зір мій упав спонтанно і цілком випадково… там якраз кривий стовбурець його переходив у такі ж покручені, до того ж обламано-обдерті скелетні гілки першого ярусу, якщо можна взагалі стосовно того деревця говорити про скелет і яруси…
Одне слово, я уважно дивилася на дерево – Дерево пильно дивилося на мене… і погляди наші спрямовані були одне одному ув очі (хоча ніяких очей, у тому значенні, у якому ми призвичаєні розуміти це слово, на дереві я не знаходила)… при тому, я, не шукаючи пояснень, однозначно «чула» у погляді того дерева недоброзичливість, воно дивилося невдоволено і сердито, воно вимагало, щоб ми, прибульці, забиралися геть від нього чимдалі…
…коли між двома живими істотами, які настільки різняться формально, встановлюється контакт, можливо, за потреби однієї із них, то обмін інформацією відбувається не тими комунікативними засобами, до яких ми звикли у повсякденні – такий контакт відбувається на рівні «надрозумів», чи «вищих розумів», чи «істинних розумів», і сприйняття отриманої-переданої інформації зовсім інше – «розмова» виходить дуже простою, до краю стислою, ясною і без жодних умовно-словесних шумів і поміх-перешкод… усе там звучить однозначно і абсолютно конкретно, там неможливе «да-да- нє-нє-нє!», там навіть сумніви неможливі, сумніви виникають згодом, коли людина починає аналізувати і намагатися пояснити, раціоналізувати момент контакту, бо в чудеса ми, як відомо, не віримо…
…що сказало мені Дерево? Сказало багато, хоч нічого і не сказало, точніше, сказане ним могло вкластися у дві всього короткі слові – «ідіть звідси», і навіть не слова то були, а лише відчуття, Дерево передало мені у відчуття свою вольову вимогу – «забирайтеся геть звідси», але було у тому «сигналові» багато супутніх інформаційних «доповнень», чи відтінків-значень: Дерево висловлювало незгоду, воно вимагало, попереджало, погрожувало, пояснювало і навіть сподівалося на розуміння… а ще – воно не приймало моїх співчуттів, точніше, воно ніби ігнорувало їх, бо мало і шанувало власну гідність, чи щось дуже близьке до того, і воно не вірило таким як я – людям тобто, удосталь вже набачилося і натерпілося…
і зараз понятійний букет його посилу не стерся, не вицвів і навіть не зблід десь там у глибинах мого сприйняттєвого устрою, але виникає він лише у такі хвилини, як от дана – коли я зосереджуюся на тій давній події детально і рух за рухом – у минулому нічого не міняється і не проминає…
…зрозумівши усе разом і в коротку мить контакту нашого, чи контакту зі мною, я обернулася до супутника свого і сказала: нам треба відійти звідси метрів на сто у будь-яку сторону, ми не можемо тут залишатися…» – він зиркнув нітрохи не привітніше, чим перед тим Дерево, і гойднув униз-догори головою, що мало означати: «…блаженна» (від росіянського слова «блаж» звісно, тобто – «дур, дурощі»…) і продовжив свою справу. Не важить, куди там я одійшла, може, до води, а коли повернулася – побачила жахливу (як на мене) картину: мій супутник стояв коло Дерева і розгніваними уже зусиллями викрував йому (Дереву) одну із покалічених раніше гілок.
«Припини, - вигукнула я, - не чіпай цього дерева! Для чого тобі та гілка?..»
«Для вогнища», - відповів, і кострубата гілка та нарешті відділилася од цупкого стовбура свого, обдерши на додачу ще й кусок зашкарублої кори.
Він пожбурив ту гілку на нікчемну купку прихоплених раніше – по дорозі на берег – дровинячок… сперечатися сенсу не було, є люди, і є з такими людьми стосунки, які добігають уже остаточного рівня чи то мудрості, чи багатотерпіння, а може безнадії, що стають установками – сперечатися, пояснювати чи доводити будь що сенсу нема… я мовчки подивилася іще на ту його здобич, вирвану «з м`ясом» від каліки-Дерева і перспектива вечірнього чаю, завареного на кострі, мене не зігріла… а от передчуття ясно сповіщало, що з цього моменту на комфорт душевний, спокій та «релакс» тут уже сподіватися не варто…
Першої ночі обом нам снилися важкі, навіть кошмарні сни… Супутник мій – закоренілий матеріаліст, пояснив це втомою, всілякими враженнями за день – одне слово, усе, як наука каже… я також не стала робити з того факту події, хоча трохи дивним було, що кошмари – у кожного свій – водночас знущалися над обома людьми, що спали у наметі…
Наступної ночі супутник розбудив мене і закликав подивитися, чи справді під деревом (а отже - у парі метрів перед входом до намету) хтось є, чи йому сниться… я подивилася, нікого там не знайшла – ну справді ж нікого і ніде, і порадила йому перехреститися (спросоння забула, що атеїст…). Наступного дня я запитала, що йому там видалося, він сказав, що бачив пару людей – чоловіка і жінку, які сиділи під деревом, обійнявшись, і пильно вдивлялися проз відкриті «двері» у намет… «…не треба було дерево чіпати», - подумала я собі, але не сказала нічого.
Справжній «спектакль» розгорнувся, як і належить «за законами» містичного жанру, на третю ніч…
Усе почалося з того, що я ніяк не могла вибратися вчасно з міста, куди поїхала ще за дня, щоб повернутися у районі шостої чи восьмої вечора, як домовилися… щось там траплялося із транспортом, кудись я не туди ішла, десь я не там по Євпаторії блукала… до низки заміських санаторіїв, за муром одного з яких стояв намет, я зуміла добратися уже за 10-ту вечора… до «Маяка» треба було іще з півгодини іти… я пішла. Стежку знала добре, але…
…що йду вже давно, але як ніби на одному місці, зауважила по тому, що стало зовсім темно, а я все іще йду та йду стежкою, а «Маяк» не наближається… по такому відкриттю почала нарешті переміщатися у просторі – от і скверик, який слугував орієнтиром, через скверик стежкою до муру, а за муром – намет… але до кам`яної огорожі, яку я бачила, бо вже зійшов місяць, ніяк не вдавалося добратися… стежка усе плуталася між якихось заростів високої місцевої рослинності – мені до пояса ростом, при чому – усі ті чи то трави, чи може й кущики були густо обліплені мушлями слимаків і торохтіли зусібіч, як сухі кістки з одкритих могил на цвинтарі… рухи плуталися у тих огидних заростях із слимаків, доводилося уже розсувати обліплені ними гнучкі гілки високих і густих рослин з-перед себе руками, щоб іти стежкою… я ніби пливла у якомусь дивному сухому слимаковому озері… одного разу вдалося вийти до муру, але, перехилившись, намета за ним не знайшла, викарабкалася на той мур, щоб роздивитися – де ж намет… але за ним було порожньо - намета ніде видно не було...
подумала спочатку, що я знову десь відхилилася разом зо стежкою і блукаю, але знайомий остов санаторію «Маяк» бовванів справоруч на звичайній своїй відстані, там іще світилися подекуди вікна… місце було тим і не тим водночас… врешті, я зупинилася посеред слимакового наслання і подумала, що відбувається щось дивне і, певно, мене «водить блуд»… про блуд і про те, як він уміє водити людину, напавши на неї, я читала раніше. Оскільки читання було мені цікавим, то й запам`яталося добре… і так – блуд, сказала я собі… отже, щоб його позбутися, треба пригадати, з якою начинкою пиріжки були на великодному святковому столі у моїй господі (так у книжці радилося) – але на моєму міському минуло-великодному столі ніяких пиріжків не було…то й згадувати про їхню начинку виявилося нічого.
Ще одна порада із книжки прийшла – коли водить блуд, треба сорочку, у яку зодягнена, переодягти навиворіт – я швиденько здерла із себе футболку, вивернула і знов одягла, далі, нагадувала давно прочитана книжка, треба поставити ноги «на ширину плечей» – циркулем ніби, нагнутися, подивитися позад себе через простір, що утворюється за такої широкої постави ніг на пройдений шлях блукань і сказати «туди мені дорога». Хоч я сприймала такі історії і поради, як чисто народну дотепну творчість, чи якийсь забобон-вірування – у мене не було інших засобів вийти із блукань довкола і я скористалася тим, що прийшло до голови – отакими маніпуляціями… навіть трохи підсміюючись над собою – бо справді смішно все це з боку виглядало б… як тільки я все те зробила і вимовила «туди мені дорога», одразу ж світ увесь ніби гойднувся, а точніше – крутнувся довкола мене, і я чітко побачила, де перебуваю і як дістатися до намета – він був зовсім поруч…
До «стійбища» добралася вже без пригод… пригоди, як швидко виявиться, чекали саме там…
…супутник мій сидів при вході (точніше «влазі») у намет, хоч я була певною, що він спокійно спить, не чекаючи, коли я повернуся, і зовсім не вболіваючи з приводу моєї тривалої відсутності – на ту пору ми були вже чужими одне одному, хоч і залишалися іще якісь обривки звичок від минулих взаємин, якісь позбавлені смислу ритуальні взаємодії, з мого боку терпляче-вимушені, з його – недружні, приховано-ворожі… між нас уже не було ілюзій
Одначе він не спав. Зачувши моє наближення, стривожено вигукнув, назвавши по імені – «це ти?! Чи це не ти?»
Я сама до себе хмикнула: «це я…»
«…думала, ти спиш…» – «де ти так довго була?..» – навіть непідробна тривога у голосі… – «…заблукала трохи…» – «тут таке робитья…» – «…що робиться?»… – «…зараз побачиш…»
…і я побачила… спочатку, правда, почула: здалеку, може від самої умовної точки на горизонті, де небо, море, ніч і берег сходяться, почувся віддалений лемент, переспів, перегук, передзвін сотень дрібних, поза сумнівом тонкостінно-металевих, бубонців – не дзвіночків, не брязкалець, а саме бубонців… звук швидко наближався з тильної сторони намету – надто швидко, але те, що ті бубонці обліпили і калатали на ньому – не летіло, воно ішло – це було зрозуміло по перепадистому ритму наростаючого дзеленчання… уява намалювала миттєво щось подібне до тих заростів розчепірено-гнучко-пагінних і обліплених слимаками, у яких я кілька хвилин тому іще блукала, обдурена блудом… перше, що я зробила за нових обставин – юркнула за полог намету і там причаїлася. Супутник мій опинився у своєму кутку тимчасово спільного житла нашого мало не в ту ж таки мить… але бубонці тарабанили уже зовсім поруч, звук наростав і, здавалося, неймовірна причина його, чи його носій, уже впритул наближався до «сліпої» матірчастої стіни нашого сховку…
Я швиденько вибралася із свого кутка, пробралася до входу (чи виходу, якщо ізсередини дивитися) у намет, відсунула полог і вистромила назовні голову – бренькіт уже по вінця затопив собою усю «акваторію» берега і погрожував змити намета, як тріску… погроза відверта вчувалася у наростанні брязкоту тисячоголосого того… що ж… насамперед треба було з`ясувати, що відбувається насправді, у чому причина цієї ірраціональної події і тоді вже прикинути, як діяти… рятуватися, власне.
Я вибралася із намета настільки, щоб дотягнутися і виглянути за його «ріг»… те, що побачила – нічого не пояснювало, але основне на тоді, я, здається, умить втямила…
Визирнувши за намет, я узріла, як по блискучій «живій» смузі – границею між морем і берегом, по смузі, яку лизали спокійні і ліниві хвилі, тому, під місяцем, вона ніби стріляла іскрами – шматочки слюди, що у піску, вимивалися хвилями і зволожені ними ж, відбивали місячні промені, – рухалася – таки йшла! – висока, чи довга… метрів зо п`ять заввишки – палиця… тичка… як іще те, що ішло по краю моря і берега, можна назвати, щоб визначити – жердь… жердина… – справді «довгий, тонкий, без гілок кусок дерева». І от цей довгий і тонкий (зчорнілий, як ніби довго пролежав у воді) кусок всохлої давно деревини, весь обвішаний якимсь чорним же лахміттям (потім, вдень уже, я додумала, що то, либонь, були водорості…) і по лахміттю тому обвішаний сотнями, а то й тисячами дрібних бубонців (я їх не бачила фізичними очима, звичайно, але якось інакше я їх бачила таки, ну і чула ж), які щодуху лементіли і видзеленькували, – йшов, не зважаючи на те, що другої опори (ноги), необхідної для процесу ходи, він не мав… при світлі липневого місяця, ішов однією «ногою» кусок деревини, повноцінно при тому «ступаючи»… не стрибав, а ішов однією «ногою».
Перші кілька секунд, поки моя свідомість намагалася адаптувати бачене до якогось хоч би сприйняття, жердина та продовжувала йти, але, порівнявшись із наметом – зупинилася… бубонці вмовкли, тільки декотрий окремий із них, торкнутий вітерцем, чи й просто порухом повітря, обзивався коротенько, і до нього так само коротко відгукувався інший… жердина не рухалася, здавалося, вона роздумує над чимось спроквола… щось вирішує, чи згадує, чи й до чого дослухається… я спостерігала, не дихаючи… і от вона (жердина та) прийняла якесь своє рішення і… рушила йти, але вже не краєм берега і моря, а направилася до намета…
Я скочила на ноги – стало очевидно, що заховатися і перечекати не вдасться, – я скочила на ноги і блискавкою метнулася до купки дров, що чорніла окремою плямою на піску поруч із наметом. Не знаю вже, як пояснити той факт, що уночі, хоч і при місяцеві, але уночі ж – я бачила все, наче котячий зір у мені одкрився, - і ще, як за два вечори, коли на скупому костерцеві усе-таки варився чай і ще якась там страва у казанку, та гілка, яку напочатку супутник мій злостиво одкрутив од сердитого Деревця-каліки – вбереглася, і не потрапила у вогонь… як би там і було, але ту гілку, насильницьки відібрану супутником немудрим тодішнім моїм од Дерева, я знайшла і упізнала одразу. Вихопивши її з поміж інших «дров», поспіхом кинула гілку ту, із підсохлим уже і скрученим у рурочку куском шкіри-кори, Дереву «до ніг», до підніжжя Дерева пожбурила гілку ту і швиденько, вголос і на повному серйозі гукнула: «Дерево, забери, що твоє… і вибач цьому нерозумному чоловікові – сам же не знає, що творить…» Нерозумний чоловік на ту мить продовжував ховатися у наметі…
Спробувавши таким чином заспокоїти Дерево, хоч якось із ним «помиритися», я озирнулася на дії жерді, чиї бубонці волали уже зо всіх боків і сторін, і встигли затопити металевим торжеством своїм увесь Божий світ, аж у вухах лящало. На момент, коли я повертала Дереву гілку і вибачалася за чуже зло, бубонці усе-таки зойкнули були подивовано, чи як од несподіванки, і вчинили миттєву паузу – отже, жердина все-таки «вклякала» на місці, але не надовго, бо одразу ж по тій короткій паузі бубонці задзеленчали знову – ще гучніше і натужніше, радісніше, тільки їхня радість не відлунювала радістю у мені, навпаки – то була радість очікуваної справедливої розправи…
Жердь наближалася. Бубонці захлиналися і волали. Із намета виборсався мій супутник: він не здавався переляканим, але поза видавала безпорадність – він усе бачив і чув, але повірити, сприйняти хоч якимось чином те, що відбувалося, не міг… не вірив він у «казки», у всіляку містику, і повірити не міг. Але це його не захищало. Жердина наближалася.
Я вхопила якусь ломачину, з тих, що були припасені для костра, ухромила її протилежним кінцем у пісок і швидко оббігла доокруж намета, окресливши таким чином коло на піску (пам`ять, либонь, вийняла із «архіву» фрагмент із кінофільму «Вій»). Мій супутник стояв мовчки. «На коліна!» - гукнула йому я і він упав на коліна, як сніп. «Молися!» – знов підказала йому. – «Я не вмію молитися!» – відгукнувся. «Отче наш…» читай!» – знов я. «Не знаю я «Отче наш…» – він. «Повторюй за мною! – Отче наш, що живеш на небесах, хай святиться ім»я твоє…» – повторював… атеїзм як водою знесло…
Бубонці втихли, жердина зупинилася і стовбичила перед рискою, яку я намалювала невідь для чого колом доокруж намету… жоден бубонець не обзивався, складалося враження, що всі уважно слухають «Отче наш…» у виконанні дебютанта-атеїста…
Важко сказати, скільки разів ми «дуетом» прочитали «Отче наш», - я вперед, він за мною – луною, але жердина врешті ворухнулася, бо тихо обізвалися один за одним двійко бубонців… тоді вона ворухнулася ще раз – бубонці вже дружніше бренькнули, масовіше… врешті, жердина рушила йти і – Слава Богу – до моря… там вона ступила на улюблену свою «живу», з прострілами іскор, мокру смугу, де хвилі тихо лизали пісок, і побрела неспішно геть… брязкіт і дзеленчання бубонців наче збайдужіли, швидко віддалялися, а тоді і зовсім умовкли десь у перспективі, де знайшли собі точку перетину ліній моря, берега і нічного горизонту…
Я кинула ломачину, якою описувала доокруж намета коло, сіла на пісок… Подивилася на Дерево – воно видавалося відстороненим, як і належить бути дереву. «Спаси-Бі..» – усе-таки сказала я йому тихенько. Воно не озвалося, ніяк не відреагувало. Тиша. І відчуття проминулої небезпеки – спокій.
«…це вже все?» – поцікавився мій супутник, – «мало?» – у відповідь поцікавилася я. «…більше було до того, як ти вернулася…»
І він розказав мені свою пригоду.
«Коли ти не вернулася до восьмої, як домовлялися, я вирішив не сердитися на тебе, а просто чекати. Але ти не вернулася і за годину, і ще за годину. Ти не вернулася, коли і стемніло. Я сидів тут, біля намету, і чекав. Аж видалося, ніби ти йдеш – я оглянувся і побачив, що під цим деревом світиться якийсь вогник, як ніби хтось цигарну незагашену кинув. Я подивився-подивився – вогник не зникав. Сам не курив, нікого тут більше не було, хто міг кинути недопалка, я не знав. Може, хто йшов з того боку муру та й кинув і випадково попав сюди. Добре, що в намет іще не влучив, подумав я. І відвернувся. Потім знов подививився під дерево – вогник тлів і не погасав. Може світляк, подумав я і вирішив більше туди не дивитися. А ти все не верталася. Знов здалося мені, що ніби ти вже йдеш по піску, і я оглянувся… Під деревом сидів якийсь чоловік і курив цигарку. Тьфу, подумав я, ніби місця на березі мало, що принесло його просто мені під бік… Чолов`яга той сидів, курив і дивився на мене занадто пильно і навіть нахабно, з якимось навіть викликом. І чого втупився, подумав я. Коли він обізвався: «Чекаєш?» – «Чекаю», – відсказав я і подумав – яке йому діло і – звідки він знає… «Ну, чекай» – сказав той.
Сиділи мовчки, а тоді він знов – «чекаєш?» – «А тобі чого», – спитав і я його. – «Нічого», - сказав він і вмовк.
Коли і втретє він: «Чекаєш?..» Я промовчав. – «А вона не прийде», – сказав він і з насолодою затягнувся димом. «Як це не прийде?» – чи спитав, чи й подумав я. – «Не прийде, бо її вже тут немає», - сказав чоловік під деревом і нахабно засміявся. «А де вона?» – спитав я, аби що сказати, бо відчув себе досить спантеличеним. «Там» – і чолов`яга махнув рукою у напрямку моря. Я трохи злякався – виходить, він бачив тебе у морі… і більше ти не прийдеш – це могло означати одне… Незваний гість знову засміявся з викликом і спитав: – «Хочеш побачити де вона? Я можу показати, якщо підеш зі мною…»
«Покажи» – погодився я, і він сказав – «пішли…» Ми обидва попідводилися з піску і одправилися до моря… Він зайшов у воду і сказав
– «…іди за мною, вона тут…» Я вже хотів іти за ним, коли почув, як ти мені гукаєш: «…не йди за ним – він хоче тебе втопити!» Я оглянувся і побачив, як хтось намагається забратися на мур з того боку, але в нього не виходить. Я подумав, що це ти і пішов до тебе. Але той чоловік вискочив із води і догнав : «Куди це ти? Чи боїшся? Ти – боягуз? Боїшся подивитися де вона?» – і вчепився в мене. – «Та відчепися» – спробував я вивільнитися з його рук, але він тримався за мене міцно і потягнув до води. Я його штовхнув, він штовхнув мене і ми трохи побилися. Врешті я одірвав його од себе і побіг до намету, думав, ти вже там. Але тебе не було, і я зайшов за мур – може ти не можеш знайти пройму у мурі. Але нікого там не виявив, тільки чув, як сухо торохтіли мушлі, що обліпити траву, ніби хтось блукав поміж заростями. Місяць добре світив і я бачив, що на пустиреві за муром – порожньо, тільки стукіт той… як сухими кістками пересипає хто…
Я вернувся до намету, а нахаба уже знов сидів під деревом і курив. «Боягуз», - кидав він мені періодично і сміявся, - «…а вона не прийде…» – і знов реготався… потім він встав, викинув цигарку свою, підійшов, одіпхнув мене і поліз у намет, я його вхопив і почав відтягати, щоб не пустити – здається, ми ще раз побилися… після сутички він вернувся під дерево, але вже сидів мовчки, і ніби й задрімав. Мені здалося, що хтось підійшов до мура і я озирнувся. Там знову нікого не було, але коли я перевів погляд на чолов`ягу того під деревом – уже і він ізвідти забрався. Нарешті і ти прийшла – я вже не знав, чи вірити, що то ти прийшла, чи знов яке наслання до мене наближається. Але то була вже справді ти… добре, що ти вернулася…»
Ми позабиралися в намет, коли почало світати. Одіспалися. Удень ще раз переворушили події минулої ночі. А тоді супутник мій сказав, збираймося, перейдемо звідси, знайдемо собі інше місце, море і берег тут скрізь, а о-там, метрах у двохстах, якесь болітце за муром є, там ростуть верби, буде тіньок на намет падати.
Ми перебралися під верби. А за кілька днів і зовсім пішли звідти, повернулися до Києва…
Цікаво, що якось у Києві вже я нагадала йому ті пригоди нічні, але він подивився на мене невдоволено і сказав – що ти вигадуєш, нічого подібного не було і бути не могло, не вірю я в усілякі такі казки і забобони…
Чи пам`ять йому підредагували, стерли цей епізод, чи не хотів згадувати, як потрапив у містичну пригоду. Більше йому про ті події ніколи не нагадувала. Може, нічого такого і не було насправді? Але я точно знаю – було. І було у даній фізичній реальності. За участі свідка – матеріаліста і атеїста закоренілого, Хоми абсолютно невіруючого.
Постфактум: дитиною, років п`яти з половиною, я подорожувала селом, у якому ми тоді з мамою і татом жили. Вулиця вивела мене в поле. Там, біля дороги, стояв шлагбаум – колись він обмежував рух транспорту, бо по селах «ходив ящур» – заразна хвороба різної, особливо великої рогатої, худоби. Ящур давно уже не ходив, а шлагбаум так собі і залишився при дорозі – про всяк випадок, а може просто забули про нього.
Я викарабкалася на перекладину шлагбаума, обняла стовпчика, який ту перекладину тримав і дивилася, як сонце гарно сідає. Була осінь. Сонце сховалося швидко, так само швидко почало сутеніти. Я зауважила, що небо згасло і стало сірим, наче туманним, посіріло і поле (може там ще була яка стерня, чи вже рілля, але враження таке, що на лінії горизонту поєдналися дві сірі сторінки, чи якого сірого листка перегнули посередині…). Я зібралася йти в село – додому, коли зауважила далеко-далеко, у самому кінці поля якийсь рух… придивилася… Висока суха палиця «ішла», поспішаючи, самим краєм між небом і ріллею… я не повірила власним очам – палиці ніколи раніше не ходили самі собою… поки я придивлялася, палиця та опинилася вже посеред поля – половину відстані від горизонту до мене встигла «пройти» за якусь коротку мить… я злякалася, бо сумніву більше не було – палиця йшла… поки я зослизнула з того шлагбауму, палиця ще більше наблизилася – я бачила її чітко і в усіх подробицях – вона «йшла», нахилившись уперед, швидко ступала одним своїм кінцем об землю, а другим «кивала» в такт «ході» у небі… вона була висока, чорна, суха… я зовсім перелякалася і кинулася з усіх ніг польовою дорогою до села… в хатах уже повмикали світло. Думаю, то був перший мій рекорд із швидкості бігу… здається, якийсь час, у крайньому разі, поки добігла до села – я кричала, од страху… поверталася у село з сиреною, можна сказати…
Мамі нічого про свою пригоду не розказала, бо заборонили б мені самій селом подорожувати.
Виросла, подорослішала, навіть коли вже й підтопталася добре, постаріла тобто, все час од часу згадувала ту палицю в полі, яка ішла, і не могла розгадати – що воно тоді за чудасія була…
Коли прочитала десь якось – може у Воропая, може де-інде, що у народу нашого є повір`я, ніби-то утопленики передчасні блукають сім років світом у вигляді сухої високої дерев`яної палиці, що іде…
От і не вір народним повір`ям: дві «самохідні палиці» зустрілися, чи показалися були мені… Та, шо біля моря за Євпаторією, думаю, мала зв`язок, чи дружила з Деревом, яке не любило людей і не хотіло, щоб ми біля нього розбивали свого намета… люди, трапляється, у морі і потопають інколи… от розгніване Дерево і покликало собі на підмогу «страшилку» із моря, щоб нас прогнати… що ж до чолов`яги, який хотів затягти мого супутника у воду на глибину - либонь, то була та сама «палиця ходяча», тільки показувалася йому в іншій формі, людській – за дерево помститися потопельник прийшов, за те, що гілку супутник тодішній мій од Дерева одкрутив, од зла людського Дерево своє захищав…
...щоб мене позбутися – з блудом домовилися, і він мене водив поблизу, аде до намета не підпускав... виходить так, що мене усе-таки Дерево топити не хотіло, бо я – «чула» його, і одразу ж погодилася забратися геть чим подалі, і гілок йому не одкручувала… теж намагалася його захистити, та не змогла.
...але треба ж тому привиду (чи ким він був), що курив під Деревом, настільки матеріалізуватися, щоб супутник мій не тільки не допускав сумніву у його (чолов`яги) реальності, а навіть двічі з ним потуса́вся-побився …
ВЕЛИКЕ ДЕРЕВО –
думаю, воно було різновидністю бе́рестових – із родини в`язових… Росло Велике Дерево у Першотравневому парку (може парк той зараз уже і перейменовано, що було б цілком доречно…), біля того входу, що майже навпроти столичного Будинку офіцерів. Неоддалік, через дорогу, у одному із напівпідвальних приміщень розміщалася тоді редакція примітивної газетки із великими претензіями, де я тимчасово мусила працювати… За теплої пори року я забирала папери зо столу письмого свого і йшла в парк, умощувалася на лавочці і вичитувала-готувала до друку опуси «колег»»… там добре було працювати… лавочка стояла якраз навпроти Великого Дерева і я часто роздивлялася на нього – дивуючись-милуючись, чи й думаючи про своє… Невдовзі установився між нами своєрідний зв`язок, односторонній спочатку, думаю: я йшла в парк з паперами у течці, але саме до того дерева. Інколи ділилася з Деревом якимись почуттями своїми, чи думками невеселими. Одне слово – з тим великим і прекрасним Деревом я подружилася.
По якімсь часі настала у житті моєму темна смуга – серйозно і надовго захворіла. Замість редакцій, потяглися кострубатою мотузкою у реальності моїй лікарняні палати, білі халати, операційні і післяопераційні страждання.
Одного із госпітальних залягань моїх, коли фахівці уже почали розводити потроху руками, готувати морально до неминучого – усі методики їхні вичерпувалися, а я ніяк не виліковувалася… одне слово, замаячила тоді переді мною не краща із перспектив… і от, лежачи на госпітальному ліжку, почала я роздумувати, як собі у такій безпорадній ситуації допомогти… Обдивилася себе спокійно і відсторонено і дійшла висновку, що ліки їхні на мою біду не впливають через те, що причина не там, де вони її шукають… причина у тому, думала я собі, чи хтось мені так думати допомагав, що тіло моє доведено до такого стану, коли вже вичерпано усе його терпіння і життєві сили – енергія життя не поповнюється, заблоковано мене од життєтоків. Усілякими немудростями моїми – тонкошкірими переживаннями моїми на зовнішні подразники - заблоковано. Отже, треба зняти виставлений тілом блок… Допомогти йому повноцінно полюбити себе і життя, якось довести йому – тілу, що я його теж люблю і дуже ним дорожу… Про причини подібних блокувань зараз говорити не стану – колись іншим разом розкажу… а тоді, у шпиталі, шукала я, лежачи на одрі, способу, як можна себе з Божою допомогою порятувати… і згадала випадком про те могутнє, сповнене радості існування і живої енергії Велике Дерево, з яким я дружила… Дерево… енергія життя… чиста, щира, розкішна… - і відправилася я уявою у той парк і до того Дерева… Подумки підійшла до лавочки знайомої, сіла і розказала Дереву про нещастя мої… Дерево прийняло мене доброзичливо і навіть лагідно, ніби я до рідної людини поскаржитися у безвиході прийшла. Дерево розраджувало і співчувало – спокійно і світло, без лукавства людського…
І вдруге я уявою до Дерева пішла, як тільки скінчилися болючі медпроцедури за розписом. Досить скоро вийшло так, що фізично я перебувала на госпітальнму ліжку, а уявою і думками, душею і розумом, чи ментальним тілом, можна і так висловитися – у парку біля Дерева. Якось я підійшла до нього ближче і воно ніби розгорнуло мені обійми – я припала до могутнього його, теплого і такого лагідного стовбура, обвила його руками і довго стояла мовчки і бездумно… Після першого такого зближення я вже одразу приходила до Дерева обійматися – бо таке було приємно нам обом. Так затишно було у наших обіймах, так спокійно… Дерево розказувало різні історії, а також про те, що смерті немає, не треба її боятися, найбільше, що може жива істота втратити тут, на Землі – то це призвичаєне до даних умов тіло, але не Життя. Бо в інших світах у нас є інші тіла… і їх багато. Я все це знала, але Дерево розказувало мені правду і таємниці, нагадувало, щоб заспокоїти, і я заспокоювалася…
Потім Дерево повільненько почало пропускати мене усередину себе, чи то я стала повільненько у нього проникати. Одного разу я відчула, як по моїх жилах заструменів сік… це було приємно, це сповнювало надією, радістю і давало життєву силу… звідки узялося таке відчуття, подумала я і спробувала з`ясувати… З`ясувала: виявилося, Дерево поступово і надзвичайно делікатно увібрало мене в себе, усередину стовбура, я просочилася в нього "тканинами" власного "тонкоматеріального" - енергетичного тіла і розмістилася там, як думка, чи як емоція-почуття, чи мрія-згадка яка… і по моїх жилах, чи то вже по наших з деревом спільних судинах – потік життєдайний сік… Дерево осміхалося мені внутрішньо – і це мене пестило і леліяло, бо я тепер кожною власною ефірною клітиною відчувала його турботу, його до мене тепло і доброзичливість…
Може і воно відчувало те саме од мене, бо у реальності уяви ми стали ніби одним тілом – його тілом, куди воно – Дерево – мене делікатно запросило… Якось я спробувала відчути наші корені, бо звідти прибувала свіжими прохолодними підсолодженими ніби, лагідними поштовхами енергія від матері-нашої Землі… то отже, я спробувала відчути наші корені – і ноги мої, що сприймалися до того звичайними людськими ногами усередині стовбура – потягнулися донизу, набули пластичності, навіть «ниткоподібності» і легкопроникності, розділися на батото відгалужень і пасемець – ноги мої розтеклися ніби по всій кореневій нашій структурі і вже я сама, власними каналами, припала до лона землі, до життєдайних токів земної енергії… це було надзвичайно радісно і приємно… і так природно і спокійно, так затишно і надійно…
…відростивши собі таким чином корені, я подумала, що можу так само і крону приміряти… з кроною справи пішли ще простіше і швидше: я підняла угору руки і захотіла доторкнутися кінчиками пальців до хмаринок, а вночі – до зірок… руки мої одразу розсипалися, як росплетена коса і поєдналися із гілками мого Дерева – я дивилася на свої оновлені руки-крону і така радість ударила джерелом із серця мого, чи у серце моє, що я засміялася, заворушила усіма нашими гілочками – весело зашуміла з лагідним вітерцем… Ми з Деревом стали одним тілом, нашим спільним фізичним тілом – тілом Дерева, стовбурем... але ми були водночас і двома суверенними істотами, особистостями, поєднаними взаємною любов`ю, злагодою.
Зрідка я відвідувала і своє фізичне тіло, яке залишалося на госпітальному ліжку. Я любила його, як виявилося, тіло покинуте своє, я його жаліла і співчувала йому. Воно ж, як пташине гніздечко, цупко трималося за гілки реальності і раділо щоразу, коли я – його пташка, поверталася до нього. Тіло раділо і потроху світлішало ніби, міцнішало, бо я приносила йому із собою ніжності небесної любові і сили земного сокотоку, яким сповнювалася сама усередині Дерева.
…лікарі невдовзі почали потроху підбадьорювати мене, повідомляючи, що затяжна криза, схоже, минає і справи мої ідуть на поліпшення… Врешті, мене виписали з лікарні, і я поступово повернулася до звичного свого життя.
Довго, може і з-півроку, збиралася я відвідати Дерево, явитися фізично-тілесно – щоб обняти його справжніми руками, щоб подякувати йому… Одного разу я туди приїхала і – стала, як громом вражена… Грандіозне, могутнє, кроною – до самого неба… стовбур – мерт-півтора у діаметрі! стояло моє Дерево – серед травневої радості відновленого життя – абсолютно мертве і всохле… ні єдиної живої гілочки, ні єдиної бруньочки, кволенького-хоч-би-листочка… не-ма…
…це я його вбила, висмоктала із нього все життя до останньої краплини – вжахнулася я собою і вчиненим… як мені стало важко, як я шкодувала за прекрасним другом моїм, якому я заподіяла такої страшної шкоди…
І, ніби відсторонений, але веселий спів пташки якої невидимої, заснувала у моїй голові чиясь думка: не журися… на нас двох могло залишитися одне лишень тіло – залишилося твоє… але – ти любиш мене і я з тобою… смерті нема – у нас є тіло – твоє… і я з тобою…
Розмисливши, я вирішила, що так я намагаюся себе заспокоїти, виправдати за вчинену з Деревом жорстокість невільну мою, виправдати плотоядність власну і егоїзм, бо Дереву його життя було таким само дорогим, як і мені моє, і це не Дерево довело себе до хвороби і на межу смерті фізичної – а я…
Хоч як би я там страждала, хоч як би себе шпетила і дорікала собі, а змінити вже нічого не випадало… Дерево стояло велике, прекрасне і стовідсотково назавжди всохле… врешті, я пішла з парку… пішла… у своє людське життя…
Але…
засіялася стиха у мені думка одна, бажання одне, ідея одна… проста і ясна… почала я потроху, а чим далі тим більше, за землею серед асфальтів міських сумувати… почали мені трави-луги снитися, вітерці-тумани-роси у відчуття впадати… дощі шепотами своїми підказувати-натякати – почала я прокидатися удосвіта, хоч завжди була «совою», які довго не сплять од вечора, а тоді до півдня голову од подушки відірвати не можуть… тепер я стала "жайворонком" – тільки перші натяки на світанок – я вже очима у вікні… сонце радісно зустрічати…
Усе завершилося тим, що заробила я трохи грошей і купила хатину у селі – туди ми з моїм Деревом і перебралися… ліс, луки, озеро, сад наш прихатній, двір – там ми з ним, Деревом моїм, у спільному нашому тілі земному (людському) подорожували, спільним нашим серцем моїм – любили, там ми сподівалися на волі і віку свого звікувати… але волі у світі цьому – ніде немає: ні для людини, ані для Дерева…
Я – Дерева люблю, Божі створіння…
12.05.2015
ID:
580677
Рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата надходження: 12.05.2015 15:11:10
© дата внесення змiн: 14.07.2015 07:55:39
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
І оте дерево, яке врятувало Вас... Мабуть, недаремно Ви відчули такий сильний зв'язок з ним. Це сам Господь простягнув Вам руку в такий спосіб. Так мені здається... 
коли випадком і бездумно кину де якогось папірця, одразу внутрішній контролер у моїй голові обізнеться - коротко і чітко зауважить строго: "Не паскудь!" - і я схаменаюся миттєво, і біжу того папірця доганяти, якщо його уже встиг підхопити і понести вітер... забираю із собою, чи шукаю де яка урна стоїть - інколи знайти не просто... навіть якщо вже раніше люди насмітили і я умовляю себе кинути туди ж свою смітину - внутрішній голос питає мене "...і ти хочеш стати такою, як вони?" (вони - це ті, які раніше накидали собі і всім під ноги, чи поруч із дорогою-стежкою на траву непотрібу свого) - я відповідаю: "ні, не хочу..." і кладу смітину у кишеню, чи, зібгавши, несу її у кулаці - до зустрічі із "місцем для сміття"... 
живемо усліпу, тому гординя людська і вигадала собі смішне означення - "царі природи"... суцільні царі і цариці... 
але це я так думаю, а там - хто зна, що є самим головним, і чи є САМЕ головне, може все - головне... 
