І
Мені налийте сонця у бокал,
Настояного на хмільній блакиті,
Щоб стало раптом весело словам
У їх польотно-неповторній миті,
Щоб сумнівів лихий туберкульоз
Прогрівсь антибіотиком проміння
І зупинився почуттів некроз,
Ковток зробивши сонцепросвітління.
Аби тепло по венах розтеклось
Акордами, даруючи нірвану,
Налийте сонця пробудити брость
У серці, що запліднено словами…
ІІ
Зайти б у схід, як в море, по коліна,
Вмочить долоні в сонячне тепло,
Надпити б трохи із нової днини,
Аби по венах радість понесло.
Лишивши колір сонця у відтінках
Засмаги шкіри, в кучерях витких,
Вітрилами підставить вітру спину,
Аби напнув до болю мрії крил.
Злетіти в небо ув останнім танці,
Щоб легко опуститись на плече
Твоє хвостом отих протуберанців,
Що їх прещедро клен гілками тче –
Листком осіннім. Так, без післяплати,
Зігріти зліва подихом легким –
І йти стрічати запізнілий захід,
Тебе урятувавши від зими.