Світає... Стихли всі шуми у гаї,
Піднявся срібний блиск на гір вершини...
Весь світ заснув... Повита в млу долини
Діброва спить... І озеро дрімає,
Де небо топить голубі глибини,
Про тихий вечір сон останній мають
Там лілії... блакить їх колихає,
А з тих глибин промінний день полине.
Лиш я не сплю. У млі димчастій жаром
Горить ранкових марень позолота...
Я хочу мчати десь у даль на хмарі,
Я хочу мчати десь, стягти вудила,
Та на порозі всілася скорбота –
Стиснула груди і зв’язала крила.
Edward Słoński (syn)
O świcie
Świta... Ucichły wszystkie szmery w borze,
Blask jakiś srebrny zszedł na górskie szczyty...
Świat cały zasnął... w szare mgły spowity
Cały bór zasnął... W dole na jeziorze,
Gdzie niebo kładzie swe ciemne błękity,
Swój sen ostatni o cichym wieczorze,
Śpią lilie... modre kołysze je łoże
Nad głębią, z której zaraz wstaną świty.
Tylko ja nie śpię. W szarawym półmroku
Świetlanych marzeń wije się nić złota...
Chcę gdzieś odpłynąć na jakimś obłoku.
Chcę gdzieś odpłynąć, chcę stargać wędzidła,
Lecz na mym progu usiadła tęsknota
I pierś przygniotła i związała skrzydła.
