Місяць заливає моє знесиленне тіло своїм блідим світлом. Я лежу на вологому грунті такої ж знесиленної землі. Нерухое тіло обліпив вологий одяг. Піт змішаний з кривавим брудом і страх в'їлися в шкіру. Я наче сполоханий слизень. Замер; зачатував подих; пустив по своїх венах жах, що збиває з пантелику інстинкт самозбереження; заховав подалі бажання йти далі. Я просто очікую наступної миті. Я чекаю того моменту, коли чекати вже не зможу, коли забракне страху навіть просто віддатись течії подій.
Я маю піднятись. Я маю піднятись, як рослина, що після довгої посухи ковтнула краплину води: краплина води — то моя надія. Я маю ожити. Я маю ожити, як жінка, що після полону самоти отримала краплину кохання: кохання — то моя сила. Я маю наздоганяти. Наздоганяти, як левиця, зморена голодом, назоганяє свою здобич: здобич — то моє життя.
Та моє тіло вже обм'якло, а розум мій наповнився дурманним туманом. Я вже не можу слухати себе. Не тому, що не чую, а тому що слухати нема чого. У скронях б'є, гарцює кров, що підганяється жахом. Дихання збивається скрежетом страху, благанням.
Дивлячись в зоряне небо, я чи не вперше в житті згадую Бога: "Чи варто тебе про щось благати? Коли прохання порятунку, це перше, що злітає молитвою з моїх вуст, чи стане тобі бажання мені допомогти?". Я не знаю про що думають боги, я не знаю чого вони бажають. Я знаю лиш те, що вони не вмирають. Не вмирають, бо не жили. Нести на собі тяжкий хрест життя можуть лише люди.
Я хочу згадати хоч щось з свого життя, за що могло б вхопитися моє животіння. Та я згадую лише морок та місячне світло. Я бачу лише свою смерть. Вона ще не повністю оволоділа мною та я вже відчуваю холодне, гостре лезо, що торкається моєї шиї. Вона хоче скосити моє життя, наче сепневі трави. А я можу лише впасти на примерзлу осінню землю.
