Багато речей повинні вмирати безмовними,
Хоч яким би там сенсом глибоким не були наповнені;
Та є те, що назавше стане безсмертним, –
Люди, що світло проносять крізь терни й темряву.
Вони майже звичайні: говорять по телефону,
Часто також відчувають смуток і перевтому,
Депресують, хвилюються, що знову нічого не зміниться;
Але в них особливість – очі інакше світяться.
Мій Світлячку, ти знову покірно спитаєш:
«Хей, як ти? Що робиш, де пропадаєш?»
І отримаєш відповідь, мов місток понад Летою:
«Пошукай у пітьмі, між недоробленими поетами».
Світлячку мій, мій милий Ліхтарику, я не проситиму світла,
Хоч інвертована на добро параноя всуціль налипла,
Попри жахливі думки, що зміяться Ериніями –
Доле
Боже
Янголе, вбережи її.
Не можна весь час світити іншим під ноги
(Чорт забирай, хай самі шукають дорогу!),
Особливо, якщо робити це власним серцем –
Воно в тебе, Іскорко, кришталеве, ану зірветься.
Тримай своє світло, Ліхтарику, бережи його
Бо ж Час похмурий роз’ятрює душі ожиною;
Та поки маєш в серці те, що не вмирає:
– позич мені світло.
– авжеж, Світлячку, тримай.
[світлішій за саме світло>.
6.1.2015р,
Львів.
