Чи знаєш ти втіху? Чи ж не зворушить
Тебе шепіт квітів у душні ночі?
Йди! Розплету свої коси жіночі,
Влізу вужем пожадань в твою душу!
Шепіт палкий відімкне твої уші,
Дам я уста тріпотливі й жертовні,
З уст тих вогнем твоє тіло наповню,
Поки аж пестощів хвиля оглушить.
Йди! Я в утіхах затьмарю Єгову...
Все ти забудеш – лицем в моє лоно
Впавши, і пивши зіниці багрові...
Йди – бо в очах мені часом червоно,
І я з пекельним видінням воюю –
Кров твоя, знаю, долоні сплямує!
Kazimiera Zawistowska
Herodiada
Czy wiesz, co rozkosz?… Czy cię nie poruszy
Szept bladych kwiatów w takie noce parne?
Pójdź! Ja ci włosy swe rozplotę czarne,
Wężem pożądań wejdę do twej duszy!
Płomiennym szeptem odemknę twe uszy,
Podam ci usta, drżące i ofiarne,
I ust tych ogniem ciało twe ogarnę,
Aż pieszczot moich fala cię ogłuszy.
Pójdź! ja rozkoszą śćmię tobie Jehowę…
Zapomnisz, twarzą padłszy na me łono,
Pijąc źrenice me błyskawicowe…
Lecz pójdź — bo czasem w oczach mi czerwono,
I z piekielnymi zmagam się widmami,
Czując, że dłonie krew mi twoja splami!
