Давай ми будем фарбувати волосся в багряно-руде,
І з кожним мазком воно змінює колір як листя осіннє,
Хоч від аміаку, як від перших морозів, воно обпаде,
Його у долоні згорну, мов надмірно коштовне каміння.
Бо все, що у мене лишилось - це пасма тонкого волосся,
Що зібрав на подушці, мов перші плоди винограду,
Щоночі ці змії руді розповзаються ліжком ще й досі,
Падають з нього на землю багряно-рясним листопадом.
Без жодної зброї захоплюють кожну шпарину квартири,
Заповзають у чашки порожні, з яких ти пила колись каву,
Я змушений зараз тікати з будинку, мов ті дезертири,
Бо жоден з моїх кулеметів не має на тебе управи…
Перед сном я читаю молитву і тихо рахую до ста,
За всі програні партії в карти і шахи давно уже квити,
Несу у кишені волосся руде, як носять важного хреста,
Ісуса розіп’яли в 33 – мене ж напевно мають задушити…