В наївності очікувань дощу,
В безвиході на краще сподіваннях,
Перемовчати хочу крик – і я мовчу,
Перекричати тишу в намаганнях.
Зелений лист тріпоче пустота.
Заплуталось волосся в побажаннях.
Розсипала палітру сліпота,
А глухота згубилася в шуканнях.
Сухим повітрям дихати болить.
Пилюка забиває строки прози.
У горлі пересохло говорить.
Брудні думки, брудні слова і сльози.
Мені зв’язали руки ваші сни.
Розбили серце хибні почування.
Чи я жива, чи щось в мені болить?
Реальність ваша – справжнє покарання!
Якби могла не бачити цей світ,
І не вслухатися в людські благання,
Розбила б небо, й затопила світ…
Втопила б літо й ваші сподівання.
А небо хмуриться, та ще й гримить,
Але не плаче, бо воно в нас сильне.
Не чує про що людство гомонить,
Та я покажу в чім на справді діло.
Чому така токсична суєта.
Як тишу випаровує світанок.
Куди ведуть надії й зізнання.
Який великий цвинтар обіцянок.
Скривилось небо, проклинавши світ.
Закрило світло – і настала тиша.
Застигли краплі десь посеред літ…
Я не діждалась їх, я вже не дишу.