Це був останній келих вина. Музика здавалася такою гучною, що давила на мізки. Вона зробила ковток і кинула погляд в його сторону, чого він не міг не помітити. Вона підіймається важко з-за столу і прямує до виходу. Відчуває, він слідкує за нею кроком. Знає, що це неправильно, але вдіяти з собою нічого не може. Їй хочеться лиш одного: втекти від усіх і забутись, позбавитися почуттів, що отруїли душу. Музика потроху стає тихішою, а потім зовсім нечутною. Вона зупиняється і дивиться в поле. Десь вдаличині мерехтять ліхтарі. Він зупиняється за декілька метрів позаду від неї. З його уст спадає її ім’я:
- Мирослава…
- Стій! - так гучно і майже з криком до нього.
- Чому? - запитує у відчаї.
- Ти знаєш чому…
Сльози капають з її обличчя. Витирає їх долонями.
Він підходить і обережно проводить своєю долонею по її правій руці, вдихає запах волосся і ледь торкається губами щоки.
Сльози душать. Алкоголь зробив свою справу, ще більше роз’ятрив рану в середині.
Вона повертається до нього з заплаканим обличчям і дивиться в очі. Нестримується, обіймає і плаче. Увіп’ялася губами в його і тоне, розчиняється в ньому.
Ніч. Тиша. Трава зім’ята. Її заплакане обличчя зробило поцілунки солоними. Вона відчуває вагу його тіла на собі. Спрага наростає і її неможливо втамувати, але далі не можна, тому що це межа. Межа, яку вона ніколи не переступала і не переступить. Саме це відрізняло її від тих дівчат, що він мав. Принципове дівчисько! З ним вона була сама собою, хоча їм не написано бути разом і від цього ставало так гірко, і так пекуче. Так боляче.
