Присвячую…
Далеко до ранку… ще зорі, як бите скло
Десь тризна голодна, мольба, чорнота ядуча.
Ще жевріє в тілі невиннім крихке тепло,
Ліниво чадіє в печі півзогниле суччя.
Знеможена мати, задушлива тиша, смерть,
Що глипає хтиво у темні, заплакані вікна.
На покутті свічка у мисці остання дерть
І місяць у небі то спалахне, то зблідне.
«О люлі, синочку, мій янголе, спи, засни…»
Не плакала більше, немала ні сліз, ні моці.
Ввижалося небо і вічко пусте труни,
Розп’ята Мадонна, прокляті дороги отчі.
…Коби ще до ранку, проз ніч перейти, коби…
Ця безвість на голках… тіло також у глицях.
У мареві – небо, а далі гроби, гроби…
Заснула навічно…поруч – дитя в колисці…
Як казав мій покійний тесть, з класу вижила третина. (Полтавська область). Память про то є у кожній сім'ї. Ми нащадки тих, хто тоді вижив. Про голодомор і я писав ще років з 20 тому. А не забувається!
Леся Shmigelska відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00