Коли я бачу як хизується дитина,
Айфон останній і туфелькі такі,
Це не її вина і не її провина,
Це просто так зажралися батькі.
Бо ж не важливо скільки в тебе,
Яка у тебе є освіта,
В житті людина кожна треба,
І як вона була б не вдіта.
І думає що все у неї є,
А одноліток призирає,
Тільки за те, за те своє,
Що в них можливості немає.
Я зупиняюсь і жалію,
Дитя воно – дитя,
Поки іще не розуміє,
Назад не буде вороття.
Пройдуть роки вона зросте,
Тоді вже пізно щось змінити,
Життя то буде не просте,
Не зможе серцем полюбити.
Вона навчиться заробляти,
І буде жити,
Одне не зможе – щоб давати,
І цьому порадіти.
От просто так – своє комусь,
Без вигоди для себе,
Не зрозуміти їм чомусь,
Навіщо це так треба.
Лише слова їм - співчуття,
І в тяжких муках помирати,
Бо час прийде іти з життя,
А жаба давить залишати.
І мир в собі лиш буде мати,
Як вчить святе писання,
Не втомиця рука давати,
Якщо це навіть і останнє.
