Не жалкую ніколи, повір,
про спаплюжену нашу любов.
Шматував ти її , наче звір,
у діброві нестерпних розмов.
І покинув мене з "неживою",
щоб її схоронила сама.
І літами, немов би травою,
поросло все. Шукати - дарма.
Та й про що шкодувати, скажи?
Миті щастя втопились у тузі.
Я збагнула: тужи...не тужи...
Все минуло. Немає ілюзій.
Не жалкую. І ти не жалкуй.
Погоріли в минуле мости.
Все забудь, і крокуй... крокуй!
Відпусти мене...
Відпусти мене!
Відпусти...
а таких мотивів мені б у вашому сховку душі не чекалося не шукалося...
інших би пісень співати вашим вустам, інших нот, інших тональностей...
в моєму сприйнятті - ви зі світу світлого, чистого, де намє місця ні злу ні зрадам, ні ранам ін болю, ні словам таким, ні безнадії. вашому ж серденьку дано співцем любові бути, радостей її!
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ваші слова завжди - бальзамом на душу...
Просто останнім часом життя мене трішечки " побило", от і вірші веселі не пишуться... А мали б. А хотілося б... Вірю у краще. Кажуть, час - найкращий лікар. То і правда. Лікує.
Дякую Вам