Душа, як губка, швидко вбирає в себе трунок кохання. Напившись до краю, то радіє, то плаче, то у мріях літає, то з розпачу мало не вмирає. Обважніла, спонена гіркувато- солодкого напою, народжує квіти кохання. Марить мріями, які не дають ночами спати, збуджують тіло , а часом лякать тривожними роздумами.
Але минає час...
Зникає із чарівного трунку хміль. Випаровується потроху і гіркувато - солодкий напій кохання . Квіти вянуть. Душа-губка зрештою, і зовсім висихає. Стає маленькою і легенькою - легесеьнкою. Лиш запах, той неповторний запах зів'ялих квітів кохання і ледь відчутний гіркувато - солодкий присмак не зникне з неі ніколи. А ще кілька засохлих химерних пелюсток, що дивом вціліли, нагадують про колишнє спяніння.
