Вже осінь за лопатками як крила
Крижаним вітром спину холодить,
І часу супротивитись не сила,
Немов би вітер він вперед летить.
За ним спішиш, та знову не встигаєш,
Він ніби поряд, та не доженеш.
Стаєш повільним, серце болем крає,
Стаєш безмовним – рими не знайдеш.
Так як без вас, рядки мої кохані,
Я знов пишу недолі супротив,
В душі живе пробуджений мотив,
І на папір слова лягають звані.
Цей дар писати, сонечком встає,
Мені у часі не дає спинитись.
Я в майбуття ще хочу подивитись
Із вірою, що там надія є.
