Старий сокіл із перебитою в молодості лапою
Тричі на рік шкандибає пішки до зоопарку.
Там чекає на нього чорна царівна-лебідка,
І тільки він знає, що в неї під крилом біла пляма.
І тільки вона, просунувши дзьоба між прутиків сталевої клітки,
Масажує йому недужу лапу, вірячи, що з цього щось вийде.
Але він навідує її тричі на рік не лише заради масажу.
Він разом з нею спостерігає з землі
Прильоти-відльоти її колишньої зграї.
А третій візит — це для того, щоб вона мовчки підтвердила:
Він таки сокіл, а не годована ворона.
Як вона йому це доводить?
Цього ніхто не знає.
Відомо лише, що, коли вона плаче, прощаючись,
Він пробує злітати,
І з кожним усе успішніше.
А ще (не кажіть нікому!) вона вже вибиралася на волю
І пообіцяла своїй зграї восени,
Що таки полетить до вирію.
