А ДІМ ЧЕКАВ...
Він так рвався туди, де земний рай,
де океан і золоті світанки,
де воздух пахне, як лимонний чай
і де танцюють смуглі пуританки.
І він пішов кудись шукать той рай,
забивши навхрест вікна свого дому,
вклонившися порогу на прощай,
сховавши ключ у стрісі під солому.
А дім чекав, а дім просив:" Вертай,
старію я і можу впасти скоро,
у мене є душа, ти так і знай
і мучить самота, як лютий ворог.
У снах тебе лиш бачу, мій одчай,
бо бачив, як робив ти перші кроки.
Я вірив, що тобі тут буде рай,
а ти пішов кудись у світ широкий.
Сумний стою тепер я, зазвичай,
хрест навхрест вікна. Я - німий жеброта,
цвіте в саду в нас тільки молочай
і стежка вкрилась лабазом до плота.
З останніх сил тримаюсь, пам'ятай,
я - дерево сухе з живим корінням.
А рай у світі є, де отчий край,
моя світлиця є твоїм спасінням.
Коли вже сонце йшло за небокрай,
дім стрепенувся від воріт скрипіння...
йшов чоловік... вертався в справжній рай
забиті вікна гладив із тремтінням.
Оксана Максимишин-Корабель
16 листопада 2016 р.
Португалія
