«Скло сіре хмар, хто крізь нього
поглядом неба подивиться мені в очі?
Все це Місяць, Місяць
Над долиною мертвих…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
На землі оксамитовій
Де кожна левада – долина мертвих
(А ви кажете: «Глен»,
А ви кажете – то все льодовик вирив),
А насправді забагато всього було
На цих пагорбах і на цих рівнинах,
А насправді забагато нас помирало,
А тепер дивиться Небо
Крізь скло сірих хмар
На нас неприкаяних
На нас – посипаних попелом,
А кожне дерево
Ховає в собі розп’яття,
Як ховає в собі кожний кремінь
Предковічну сокиру Каїна
(А ви кажете Місяць
Підсліпкуватим злодієм
Розтрощив свої окуляри
І тепер блимає ночами синіми
Над кожною долиною мертвих),
Бо навіщо:
Кров стає чорноземом
У долинах могил
«Де нас триста як скло»,
Скло сірих хмар
Закіптюжене димом історії,
Чи буде кому згадувати,
Що кожна долина тут –
Долина мертвих?
На землі оксамитовій
Ті хто лишились
Розкривають очі,
І в них зазирає Небо.
"Всі померли, навіть я. Живих набагато менше," - казав Аслан із "Хронік Нарнії" Клайва Льюїса. Важливо не те, скільки померло, а як і заради чого вони жили. Про що ж і Ваші останні рядки.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тільки він, Поет,
Словом дарує нові окуляри Місяцю,
Словом
розкриває нам очі,
щоб туди зазирнуло Небо,
щоб крізь скло сірого часу флешмобів і зрад,
ми почули непорочну тишу снігу,
що вкрив чорноземи оксамитової землі
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Кров стає чорноземом
У долинах могил
«Де нас триста як скло»,
Скло сірих хмар
Закіптюжене димом історії,
Чи буде кому згадувати,
Що кожна долина тут –
Долина мертвих?
Буде кому... Обов`язково.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00