ЧАСТИНА ДРУГА
3.
Забігаючи наперед, аби не витрачати даремно час на опис перипертій Славкової спроби вступу до медінституту, скажемо просто — Славко в інститут не вступив. І крапка. Ясна річ, адже вступні бакси, котрі Славко повинен був здати, аби таки стати студентом, мали би бути не якимись так абстрактно-теоритичними науковими, а справжніми реально-матеріальними, цупкими на дотик, такими, що гріють руки, баксами, бажано в стодоларових купюрах. Згодом Славко, звичайно ж, зрозумів свою фатальну помилку, зрозумів, що твої знання при вступі в будь-який навчальний заклад коштують рівно стільки, скільки вони коштують, і ні копійкою менше — і на цьому стоїть і стояти буде незрушна міць баксів.
Вже згодом зрозумів Славко також і причину вступу до медиінституту одного свого приятеля Сергія Балабана. Ну як приятеля? Познайомились вони якось одного літнього ранку, коли вже Славко, зазнавши поразки при спробі похизуватися своїми непересічними знаннями, здавши без ніякої підготовки відразу всі екзамени-бакси Івану Івановичу, пішов стандартним шляхом звичайного абітурієнта і вирішив вразити всіх своїх екзаменаторів, кожного окремо на кожному окремому звичайному вступному іспиті, тобто, вибачте, на втупному “баксі”. Екзамени-бакси мали початися, як їм і годилося, за своїм розкладом, і хоча Славко на “всі сто” був упевнений у твердості своїх знань, котрі нізащо не могли його підвести, він все ж витрачав свій вільний час не на гульки, а на те, щоб зайвий раз ще й ще повторити шкільний матеріал, логічно вирішивши, що зайвим це не буде.
От одного такого разу, коли Славко прекрасним літнім ранком сидів собі з книжкою на лавці перед головним корпусом інституту, повторюючи і закріплюючи свої знання, до нього й підійшов Сергій Балабан — Серьога, як той відрекомендувався потім сам.
— Привіт, — почув тоді чиєсь привітання Славко й, підвівши голову побачив перед собою симпатичного всміхненого середнього зросту хлопця, зодягненого за останнім словом тодішньої моди, — ти що, просто тут у своїх справах, чи, може вступаєш до оцього ось, — кивнув він у бік головного корпусу медінституту.
— Звичайно ж вступаю, — відповів не вагаючись Славко.
— Ну і як воно?
— Та оце хотів було здати без усякої підготовки відразу всі бакси, та якось не склалося, хоча я прямо ось тут і зараз готовий здати всі бакси до останнього, — не зміг втриматися Славко, щоб не поділитися з кимось своїми турботами, одночасно похвалившись своїми непересічними науковими спроможностями. — А тепер ось доведеться у звичайний спосіб, як і всі, здавати бакси з кожного окремого предмета кожному окремо викладачеві.
— Та невже? То це за кожен окремо предмет кожному окремо викладачеві треба?.. — здивувався хлопець, глянувши недовірливо спершу на Славка, а потім на споруду інституту. — Дивно. А я, взагалі то, теж думав, що бакси можна здати зразу всі.
— От і я теж так думав. Але... — розвів руками Славко, дивлячись вже на свого співбесідника, як на рівного собі за знаннями вундеркінда. — На жаль...
— Та й грець із ним, — махнув рукю хлопець, — мені то яка, врешті, різниця, чи всі разом, чи кожному окремо, бакси все одно за мене буде здавати батько.
— Як це? — здивувася Славко. — Батько за тебе?..
— Та звичайно ж. Це йому, нашому шановному папіку, треба, щоб я мав вищу освіту, то хай сам і розбирається і з баксами і з викладачами. А мені воно і на хрін не впало.
— І що твій батько може отак запросто здати за тебе всі бакси? — не міг ніяк вийти з подиву Славко.
— Ого-го, ще й як може. Він так може дати баксів, що я не тільки студентом, я завтра академіком стану!
— То твій батько, мабуть, якийсь великий вчений?
— Вчений? Ще б пак! Ще й який він у мене вчений. Адже починав він простим, звичайним кухарем у радянській забігайлівці, а зараз он у нього вже декілька ресторанів по всьому Києву — і це тільки початок, в нього ще такі плани, ого-го! Ще й який вчений!
— Тобто, як це, кухарем, і при чому тут ресторани? — раптом загубився Славко в здогадах щодо розуміння слів спірозмовника, котрий втім не дав Славкові часу зациклитися на цих словах.
— Серьога, — раптом простягнув незнайомий хлопець руку до Славка, аби нарешті таки вже познайомитися.
— Славко, — потиснув простягнуту йому руку Славко. — радий знайомству.
— А що це в тебе? — зненацька поцікавився Серьога, показуючи вказівним пальцем на книжку, котра лежала в Славка на колінах.
— Хімія, — просто відповів Славко.
— Хімія? — Серьога здивовано звів брови і скептично скривив губи. — Хімія це херово. Хоча сам я цим і не булуюся, я все більше горілочку, пивце-винце, але точно знаю, що хімія — це дуже херово. І якщо вже так приспічило, то саме найкраще — це просто травичка. Кажуть, що травичка, взагалі, навіть безпечніша за горілку.
— Травичка? — знову не зміг “в'їхати” в суть Серьогиних слів Славко. — Яка травичка?
— Ну травичка, мшаль, драп, план, конопля, маріхуана... Травичка. А всі оті твої, — Серьога кивнув на Славкову книжку, — “крокодили”, “креки”, “елесде” і всяка така хренатэнь — це просто декілька років, і все, гаплик, до побачення. Так що, це взагалі не требе починати, а якщо вже втрапив у халепу, то зав'язувати треба з цим як можко скоріше, а то все, кирдик, — він провів ребром долоні по горлу.
— Крокодили, які ще крокодили? — все ніяк не міг втрапити в суть Серьогиних слів Славко, подумавши, що це, мабуть, його співрозмовник перескочив із хімії на біологію, але не став розвивати тему свого нерозуміння, припустивши, що Серьога міг заторкнути якийсь, іще не відомий Славкові, розділ хімії, можливо зі сфери наукових зацікавлень Серьогиного батька-академіка. — А ти, Сергію, вже остаточно вирішив вступати саме сюди? Якщо так, то чому саме сюди? — перевів на інше тему розмови Славко, аби відкинути непорозуміння й відновити нормальний хід розмови.
— Та, мабуть, таки все ж саме сюди, — звернувши погляд у бік будівлі медінституту і трохи задумавшись, відповів Серьога. — Класно тут. Хата така солідна у них. Зразу видно, що серйозна контора. Все чики-чики. Так все чистенько, підметено, підфарбовано. Я й усередині вже був, там теж все чики-пики, ремонт солідний, аудиторії такі моднячі всі, так все прямо блищить, так що, взагалі, приємно буде там і походити й посидіти. А головне, саме головне, найголовніше, тут тьолки! Ох і тьолочки ж тут, ох і тьолочки! — він приставив до губ середній, вказівний і великий пальці й смачно їх поцілував. — Це тобі не якісь там петеушні Гапки, тут всі такі пещені, такі ух, прямо суцільний гламур, просто вишеньки-черешеньки, грудики-попки-ніжки, прямо тобі тістечка ходячі, так би й з'їв... — він раптом прикипів поглядом до пари молоденьких дівчат, що саме проходили повз, підморгнув їм, а ті, в свою чергу, посміхнулися у відповідь, та так посміхнулися, що навіть і в Славка затьохкало і засвербіло в одному місці. — Бачив, бачив? У-у-ух!
— А, взагалі, ким би ти бажав стати? — хотів Славко звести занадто абстрактні мотиви Серьоги до чогось конкретнішого. — Я от, наприклад, вступаю на хірургію, а ти ким би хотів стати?
— Я? Ким стати? — Серьога задумався трохи. — Ну як то ким? Звісно меном, крутим таким меном, бізнесменом, або що.
— Навіть не знаю, — Славко знизав плечима. — я, взагалі то, так собі думаю, що задля професії бізнесмена, найкраще підходила б освіта, наприклад, в якомусь економічному, чи юридичному навчальному закладі.
— В економічному, в юридичному? — якось невизначено стиснув губи Серьога. — А це ж що таке, це який? — кивнув він у бік інститутських будівель.
— Це медичний, — відповів Славко.
— Медичний? — пересмикнув плечима Серьога. — А от ти, ти сам, — звернувся він до Славка, — ти сам чого сюди вступаєш, заради якої такої мети? Мабуть, хочеш потім поскоріше й побільше нарубати бабла, а іще, щоб під рукою завжди було побільше молоденьких приступних тьолочок, яких завжди можна помацати, і не тільки помацати? Так же, чи я помиляюсь?
— Та як тобі сказати?.. — навіть не знайщовся на слові, аби відразу відповісти, Славко. — Воно, взагаліто... Як тобі сказати? Це не тільки й не зовсім... Це ще й...
— Та не парся ти, старий, — посміхнувся Серьога, — бачу, що я вгадав. І що тут такого, для чого нам всі ці вигадки про якісь там високі матерії? Всі ми однакові, всі ми люди. А заради чого ж іще витрачати років п'ять-шість на навчання, як не заради того, щоб потім поскоріше нарубати побільше бабла і завжди мати під рукою побільше приступних молодих тьолочок, яких завжди можна помацати, і не тільки помацати? Це ж мрія кожного справжнього, крутого мена. Так що все, кидаю якір, вирішив остаточно — вступаю в оце ось, як ти там назвав його, медичний, правильно?
— Правильно, — відповів Славко.
— Ну то й зашибісь. Медичний так медичний. Хай буде медичний. Значить вступаю в медичний, і крапка. Зараз ось піду порадую свого батю, скажу йому, що я вже визначився, де буду навчатися, нехай готує вже за мене бакси. Ну все, бай-бай, старий, будь здоров, — простягнув Серьога на прощання руку, — бувай, ще побачимось, перетнемось.
— Бувай, — потиснув його руку Славко.
— А з хімією, дивись, будь обережніший, — вже одійшовши на декілька кроків, але зупинившись і повернувши голову до Славка, кинув наостанок Серьога.
І Славко з Серьогою й справді ще не раз зустрічались, або ж, як казав Серьога, “перетинались” — вони “перетинались” майже кожного разу, як Серьога навідувався до інституту, як він сам казав “зняти пару тьолочок” для чергового походу в якийсь нічний клуб, або ж задля якогось святкування в ресторані або десь за містом. Звісна річ, Серьога, як хлібосольний господар становища, майже завжди запрошував і Славка на ці гульки, запевняючи, що це Слакові, як гостеві, не коштуватиме ні копійки. Але Славко завжди відмовлявся від цих спокус, будучи непохитним у своїй відданості підготоці до екзаменів і віддаючи весь свій час постійному зубрінню. Але це йому не допомогло: якими тільки каскадами неочікуваних рішень екзаменаційних задач, якими тільки оригінальними доказами теорем, якою тільки ерудицією у відповідь на каверзні питання не розсипався перед екзаменаційною комісією Славко, це все не справило на екзаменаторів аж ніякісінького враження — результатом кожного разу була “четвірка”, а на останньому іспиті (тобто баксі) Славкові навіть вліпили “трійку”, хоча це якраз була хімія, і Славко так блискуче відповів на всі питання білета і на додаткові каверзні питання екзаменаторів, що навіть сам був вражений глибиною своїх знань.
Ясна річ, як вже й було зазначено, Славко до інституту не вступив, адже до прохідного балу він, звісно ж, не дотягнув — куди ж йому, небораці, з такими оцінками. А от, на превелике здивування Славка, його “приятеля” Серьогу Балабана до інчтитуту прийняли, Серьога став таки студентом. Хоча протягом часу їх знайомства щодо ґрунтовності Серьогиних знань у Славка й виникали все більші й більші сумніви.
Адже, якщо взяти хоча б і ту ж математику, то тут у Серьоги виникали великі труднощі навіть при спробі виконати якісь найпростіші операції на зразок додавання-віднімання чи ділення-множення, що сам Серьога пояснював тим, що для цього, взагалі то, є калькулятор, і самому Серьозі це і “нахрін не впало”, адже він сам, коли десь розраховується, то дає завжди більшу, ніж треба суму, а здачі ніколи не бере. Тим паче, що, як розповідав Серьога, в розрахунках його батька результатом таких операцій завжди мала бути сума не якась там стала й назавжди наперед визначена, а така, як треба — така, як треба в даний час і така, як треба тому, кому треба. Звичайно ж, таке непересічне математичне твердження дуже й дуже зацікавило Славка, який вирішив, що це, мабуть, Серьогин батько-академік проводить якісь теоретичні дослідження, вивчаючи засобами математики принципи релятивізму, або, наприклад, теорію відносності Ейнштейна.
Але й в інших галузях науки Серьога теж мав досить, так би мовити, приблизні уявлення. От, наприклад, коли якось у розмові принагідно й випадково Славко сказав, що колись взагалі вважали, що це Сонце крутиться навколо Землі, а не Земля крутиться навколо Сонця, то Серьога подивився на Славка здивовано-іронічним поглядом, потім перевів погляд собі під ноги і декілька разів підстрибнув, упевнившись у незрушності Землі, потім знову перевів іронічний погляд на Славка і сказав: “Земля крутиться? Ха! Ти, старий, я бачу, не зважаючи на мої попередженя, все ж балуєшся із хімією”, — з чого Славко зробив втішний висновок, що Серьога, принаймні, знає, що таке Земля, а це вже досить непогано.
Але, зрештою, яке значення мала глибина знань самого Серьоги, якщо за нього іспити-бакси мав здавати його батько-академік, хоча в сенсі такої саме процедури здачі теж були великі сумніви — і, наприклад, Славко, взагалі, не міг ніяк віднайти в цьому жодного сенсу. Хоча, чисто теоретично можна було б припустити, що таким чином екзаменатори мали б переконатися в перспективній щодо науквих здібостей спадковості Серьоги, хоча саме так цю спадковість навряд чи можна було б визначити, наявність такої спадковості, взагалі то, можна було б визначити лише в один-єдиний спосіб — а саме, перевіривши знання самого Серьоги, але ж... Такі й схожі з такими нерозв'язні думки вирували тоді в голові Славка.
І особливої гостроти нерозв'язна суперечність цих думок набрала в той момент, коли Славко вже точно знав, що сам він так і не став студентом, на відміну від свого “друга” Серьоги. І цей факт ніяк не викликав у Славка якоїсь там заздрості, а викликав лише величезне, просто таки безмежне здивування, вимагаючи хоч якогось пояснення. От саме лихоманими пошуками таких пояснень і був деякий час зайнятий розум Славка Пузика. І яких тільки чудернацьких варіантів таких пояснень не підсовував йому його винахідливий, спритний розум. Та хоча б, наприклад, чому саме до інституту взяли саме Серьогу, а не Славка можна було б пояснити навіть саме тим, що Славко знав усе (ну майже усе), а Серьога не знав нічого (ну майже нічого), так, так саме так — Серьогу, як це не дивно, могли взяти на навчання саме тому, що він, на відміну від Славка, майже нічого не знав: адже, задля чого, власне, беруть людину кудись на навчання — задля того, щоб його там чомусь навчити, от Серьогу і взяли, відповідно, щоб хоч чомусь його навчити, раз він нічого не знав; а задля чого ж, у такому разі, брати на навчання Славка, який і так майже все знав, і якого майже нічому було вже вчити, та Славко й сам, без допомоги педагогів міг би все вивчити й опанувати, отже, Славка й не взяли. Все ніби логічно. Але для чого, в такому разі, первіряти знання Серьогиного батька? Та і для чого тоді існує середня освіта? Крім того, брали великі сумніви в тому, що Серьога буде мати бажання чомусь колись навчатися. Та і взагалі. Взагалі...
Далі буде.
ID:
706921
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.12.2016 16:39:11
© дата внесення змiн: 16.12.2016 16:39:11
автор: Пересічанський
Вкажіть причину вашої скарги
|
