День
Сузи
кидає
ночі на дно.
Лядою трумни
гомін придавлює й
тишу ципресову ллє
в горло бенкету. Володар,
шаблею зблиснувши
погляду, книгу судьби,
писану Зевса рукою,
владним ударом роздвоїв - і
встав. І промовив убивця людей:
"Сталося". Голос його потрясав, наче сурем
три та чотири. Іменнями, мовами, вірами
хвиля вогненна пробігла - в народі, у місті, в полках
ніби єдиного слова розвилась корогва по вітру:
"Йдіть і паліте, рубайте усіх, а Господь розбереться."
Зміїногривий табун промайнув ув очах помертвілих.
Бог
вічний,
блискавка,
маг і пророк,
тисячолітній
син Подалірія
ніжно гукає до зір:
"Вийди, Роксано! Роксано,
вийди, Олено утілена.
Друзі прекрасні у лавах тебе
тільки чекають, Роксано. Роксано,
берег за сьомий та воді за чорнії
стежка запалася, чари потрухли богів.
До чоловіка прилинь же, Роксано! Роксано,
в черепі гордім пошлюбного ложа влаштовано
тепле кубло, і сплітаються двоє гадючищ - одна -
віра, а друга - то вдача, блискуча луска з іменами.
Вчителька віри в Асклепія, стиснена в кільцях Господніх,
п'яна духм'яними травами й віри найвищим балетом."
Тінь
тчеться.
З димної
ями летить
мужу в обійми,
мила, жадаюча,
руки розкривши в політ,
мила, чудовна, кохана.
Землі здригаються, й обрії
мідні тріщать, бо зачувши її
мертві жадають дочасно повстати
з праху могильного. Їх перемучити
ще раз, мабуть, доведеться, ввібгати у тлін.
Янголи з неба злітають, шкандуючи вірші
сріблу волосся, кривавим устам і бездонности
синіх очей - так багато летючих еротів, що з них
виспренна битва у хмарах, за те, щоб побачити пару,
що приступає до шлюбу: вона - під фатою снігурка,
в нього - стегно золотеє, що згнило, покрите червою.
Він
клятву
вірности
пише на віск.
Вже запечатав.
Разом у полум'я,
що з Епікурових книг
зведене, кинули жертву.
Жрець, ланцюгом обвиваючи
руки одним, Олександра та світ -
батька та жінку єднає довіку,
небо та землю, богів із державою.
Вклавши в долоню цареві свячений батіг,
тяжко ярмом прихиляє донизу роксану.
Разом і поряд іти їм шляхами терплячими,
разом і поряд спускатись в Аїду правічную тінь.
Сурми сурмлять семикротно, усім сповіщаючи - шлюбом
серце співуче з'єдналось з історії тілом вселенським,
вирвана з пекла спартанка закохано смерть попирає.
Друг,
ворог,
звірі та
люди й боги!
Місячні шпилі,
Марсе й Меркурію,
з ними Юпітер, Сатурн,
також Венера - радійте!
Знов повертається колесо -
вік золотий повернувся оп'ять.
Землю тепер наречемо - Любов'ю:
більше не будуть могили дельфінами
з неї на жах виринати й розпуку, але
пекла порожні чертоги стоятимуть. Пекло
стане байдуже безсмертним істотам, зрівнялися
ми з олімпійцями зрештою силою розуму - та
пристрастю ми розтрощили збезсилені їх блискавиці.
Діти не плачуть, всміхаються старці, розлуки
більше не знати коханому серцю із серцем коханим.
Ніч
владно
пам'яті
сипле пісок
в горло глибоке.
День, рік, цар, вік, біль, скрик,
дзвін, свист, вітр, джавр, спіж, мірт, кант -
перерізає стежками,
пересипає пустелями.
Місто очницями зяє у глиб
бухти сузір'їв, збирає на хвилях
срібні монети, мониста, здираючи
синю корогву щовечора, чорну від ран...
Сон, заваливши бенкетову залу з гостями,
ходить нечутно пантерою, чорною лапою
чавить останні жарини, і свічку скидає у кров.
Тільки актори в куточку розучують ролі негучно:
завтрашня п'єса - найтяжка, божественно грати примусить
лицарів, сплетених з диму, що грають у шахи зі смертю.
(Акей, на цьому настав кінець. Форму виконано й доведено. Такий-то "рухомий гекзаметр", осьде він. 6 частин по 6 строф, починається словом "ніч" закінчується словом "день". По суті все барокове на одному тропі типу "люди в білих халатах", за "думкою" (анти)християнське на язичницькому грунті, проти-історичне, зроблене суто задля тренування.
Мені це сумно читати, чесно, як "жабомишодраківку".)
ID:
768607
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 29.12.2017 06:41:54
© дата внесення змiн: 29.12.2017 06:41:54
автор: dydd_panas
Вкажіть причину вашої скарги
|
