Я не йєті, але я живу
біля лісу, а не у Парижі.
Я шукаю бабу снігову
і стаю на палиці і лижі.
У мене є і вуса, й борода,
і до зими претензії немає.
Ярило сяє, сіє Коляда,
а Берендей поляни накриває.
Завірюха обрій замела,
інеєм завіяла дороги.
Їду по околиці села,
аж іде снігуронька-небога.
– А Ви куди намилили лижню?
– А я… шерше... Снігуроньку шукаю.
– О, мій месьє, на цьому авеню
ніякої Снігуроньки немає.
І помчала пасія моя
по лижні у снігові замети
мрією земного житія,
за якою бігають поети.
Але услід натура бойова.
– Ану-ка, дєда, уступі дароґу!
Іноязична… Баба… Снігова!
І я тоді беру у руки ноги.
Адже я шукаю не нову,
а свою утіху під ялинку.
Ігнорую бабу снігову
і – гайда! Піймаємо сніжинку!
А я її – ось-ось і дожену.
Але вона не дуже і тікає.
Таку Снігурку я не омину,
бо іншої уже не доганяю.
А мені ще рано у Аїд.
Порадію ще на цьому світі.
І нехай я нібито і дід,
а мені ще є кого зігріти.
А я за нею когутом іду.
І хай сміються кури і кумири,
що я собі на щастя і біду
ще не цураюсь дідової віри.
Стільки гумору і позитиву – клас!
А "рольове" виконання геть розвеселило! Шаную таку різнобічність: від фундаментальних творів до жартів – все у Вас виходить.