Від хвилювання, чи то з переляку,
Тремтіли зорі, гасли блискітки.
Багато так, неначе того маку,
Насіяв хтось їх з щедрої руки.
Манила вічність, заглядала в-вічі,
Лякала таємничістю світів.
А ми кохались, запаливши свічі,
В очах їх відблиск тепло мерехтів.
Сплелись тілами, душу розхриставши,
Ховали в поцілунках голизну.
І мить блаженства, вперше упіймавши,
Ввійшов у життєдайну борозну.
В хмільних обіймах ніч заколисала,
Туманом оповила диво-сну.
Одна по одній зіронька згасала,
Та я в обіймах заховав одну…
Пройшло піввіку, та вона ще й досі
Звабливо так і ніжно мерехтить.
Ступили разом вже в глибоку осінь,
Боюсь її з обіймів відпустить…
29.01.2017 р.
Спочатку у цього вірша не було останнього катрена. Я його вважав закінченим. Але попалась на очі оця світлина і вона мене настільки зачепила своєю людяність, своєю філософією життя, що я тут же дописав ще чотири стрічки. Мабуть я теж дорослішаю...
(Не обралося в тебе) Приходить час спогадів, ти права.
Вдалося. 
У Вас багата уява! Радий, що вдалося її розбурхати... 
