Як не крокуєш вправно, -
шлях зостається тим же.
Довше іти босоніж -
скло застрягає в п’ятах,
біль відчиняє браму,
наче звірятко хиже
моститься в тобі поміж
віри, мети, і втрати.
Сили зберуться разом,
“буду” зросте з “волію”.
Взутим ступати легше,
тільки навряд чи вірно,
там, де Анничка часом
вже пролила олію, -
рейки, зі склом у п’ятах,
все ж перейти ймовірно…
Краю діставшись, ніби
вище нема вже скелі.
В темряві світле небо -
Всесвіт горить місцями.
Місяць, неначе риба,
кольором, як пустеля,
там пропливе крізь тебе,
знищивши біль плавцями…
попытка перевода
Как не идешь умело -
путь остается тот же.
Дольше босым, больнее -
стёкла в ступни вонзаются.
Боль проступает в тело
диким зверьком под кожу,
там меж потерь и цели
медленно обживается.
Силы и вера вместе,
только бы не сломаться
на окаянных тропах,
если неосторожно
Аннушкой вновь на рельсы
пролито будет масло,
с битым стеклом во стопах
шанс не упасть возможен.
Преодолев опасность, -
выдохнуть на вершине…
Небо в ночи радушно,
там, где дойдя до края,
рыба-луна глазастая,
цвета песков пустыни,
сможет проплыть свозь душу,
боль твою забирая…