На книгу Н.Багатої «Гелон»
Ні, я блукала не марно,
Ніби горіла в огні.
Мила скіфчаночка Сарна
Стрілась неждано мені.
З вітром про щось розмовляє,
Сміх розсипає дзвінкий…
Нас Пантікап розділяє
І не роки, а віки.
Цятками чорними – коні,
Сіно в стіжечки вляглось…
Сарно, в твоєму Гелоні,
Певно, прекрасно жилось.
… Скіфи, від сонця засмаглі,
Блиск потаємних очей…
Двоє братів. Старший – Агній,
Менший, замріяний – Грей.
Люблячі мама і тато,
Пахне любистком коса…
Міцно збудована хата
І Пантікап – як сльоза.
Гарне на шиї намисто,
Сяє лице молоде.
Скрізь у поселенні чисто…
Що тебе, дівчино, жде?
Хто нам про теє повіда?
Це таємниця віків.
Може, чужинець приїде
Та й забере від батьків?
Звуки розсипались лунко,
Скрикнув сполоханий птах.
Ти мов застигла, пустунко,
Там, на гелонських горбах.
Що розповім тобі, Сарно?
Вік двадцять перший настав.
Як живемо ми? – бездарно!
Всіх нас прогрес осідлав.
Сумом повиті дворища,
Душі, мов камінь, спеклись.
В цьому вселенськім смітищі
Брудом наскрізь проросли.
В селах розрушених тихо,
Бо і людей вже катма.
Мов прокотилося лихо –
Чорна, зловісна чума.
Так-то ми землю шануєм,
Славну трудами батьків.
Стрімко в Європу крокуєм…
Де ми потрібні – такі?!
Вже дотяглись і до Ворскли,
Просто до ручки дійшли –
Ніби здичавілі монстри,
Ми й береги продали!
Нищим ліси – ждемо стужі,
Вік проживаєм дарма.
Ниці, торгашеські душі,
Мов огорнула пітьма.
Це не минеться безкарно –
Болісні сплатим борги.
Сором признатися, Сарно:
Розпочалися торги
Місяцем, зорями навіть,
Тілом, талантом, дітьми.
Як ми зуміли здичавіть,
Де опинилися ми!
… Берег озветься заклично,
Сарна рукою змахне.
Скіфське імення незвичне
Чомусь хвилює мене.
Жаль, що зустрілись запізно.
Певно, це воля богів.
Схожі до болю і – різні
На перетині віків.
Ледве витримую муку,
Жах мене смертний зборов.
Дай мені, дівчино, руку,
Слово по-скіфськи промов.
Сарно, давай заспіваєм,
Дружби почнемо відлік.
Хай Пантікап розділяє,
Пісня з’єднає повік.
Складки хвилюються плаття…
Сарно, ти вся – дивина!
Скрізь над розрухи безладдям
Аж розкотилась луна.
Річка, зачувши, стихає,
Світ очманілий примовк…
Ми ж бо співаєм, співаєм
Тихо, від серця, удвох.
… Ні, я блукала не марно,
Знаю, що то був не сон!
Ніно, спасибі за Сарну
І за прадавній Гелон.
… Світ розтинають вітрища,
Він, як роз’ятрений нерв.
Ніно, на тім городищі
Стане нас троє тепер.
ID:
730604
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 26.04.2017 11:36:36
© дата внесення змiн: 03.05.2017 14:51:44
автор: Галина Будянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
