Ненавиджу в душі затишшя —
Такий химерний для життя контраст,
Коли й малесеньке узвишшя
Здається нездоланним водночас.
Коли думок важких лахміття
У ціле сил зібрати геть нема,
Глухе й сліпе одноманіття
В своїм полоні боляче трима.
Здається все прожите марним
Й не хочеться життєвим полем йти.
І раптом... небом щільно-хмарним
Промінчик сонця залиша сліди.
Душа полегшенно зітхнула
І розправляють крила почуття,
Надія руки простягнула —
Яке прекрасне все- таки життя.
Вже усміхаюсь безпричинно
І мимоволі шепочу слова:
"Життя мене прийма гостинно
Й шепоче казку липа вікова".
