Сипле з неба лавиною пороху,
Забива мої ніздрі гарячістю –
Відрубавши містки до рятунку,
Я лишилась посеред пустелі,
Як безглузда ганчір’яна лялька.
Я хотіла б заплющити очі,
Та пісок їх шліфує, мов бісер,
І мій зір стає тільки гострішим,
І я бачу руїни довкола,
І гігантські піщані бархани.
Твоя ніжність була як мотузка,
Що тримала мене на поверхні,
А тоді обернулась на зашморг.
Лиш біда в тім, що деякі шиї
Пристосовані саме до петель,
Анатомія їхніх згинів
Передбачує їх задушення,
І коли розпустити вузол,
Вони виснуть, як мертві канати,
Бо кістки у них стерлись на порох.
Твоя ніжність була мов пігулка
З опіатними димними мріями,
Із медовоязикими джинами,
Із весняним голубливим леготом.
Та пісок наступає безжалісно,
І в сухім, мовчазнім його шерхоті
Починаю я чути мелодію,
Починаю бачити значення.
