Вже осінь ставить вправно реверанс,
І перше листя здалося у полон.
Їй вітер-залицяльник шле романс.
Й готує серед лісу дивний трон.
З калини він нанизує намисто,
Так обережно наче із смарагдів,
Фарбує листя, трепетно й барвисто…
І хмари абстрагує в дивні клапті…
О, осінь! Шепче тихо і закохано…
І соромливо в листі заховається…
Почувся дощ… Це ж треба! Так непрохано!
Але нічого! Осінь хай вмивається!
Хай буде чарівною і вродливою,
Яскравою під сонячним промінням…
Хай вдягнеться в тумани павутиною,
Й приваблює, як це вона уміє…
Взяв вітер лист кленовий із землі.
На ньому пише швидко мов востаннє,
Слова прозорі, і такі палкі….
Мабуть це серця крихітне зізнання….
Почувся шум. Ох, це вона! Уже?!
І вітер швидко знявся в небеса.
Прекрасна осінь між дерев іде!
І бачить трон! Звідки тут ця краса?
Так обережно робить тихий крок,
Пливе десь час, мов дивна, ніжна річка.
З землі підніме кленовий листок,
Невидиме зізнання…одна стрічка…