Продовження
Життя – яка це дивовижна річ! Воно і складне, і важке, і неймовірно цікаве! Все у ньому урівноважено. Забравши у Михайла щасливе дитинство, доля подарувала йому поетичний талант, який яскраво проявився ще у школі-інтернаті.
Малий Мишко ріс надзвичайно спостережливим та вразливим хлопчиком. Він міг подовгу задивлятися на якусь примітивну травинку, увінчану, неначе бусами, світлими росинками. Або спостерігати за білосніжними хмарками у глибокій небесній синяві – які ж чудернацькі форми часом створювала з них природа!
Ось породисте старече обличчя з волохатими бровами та вусами, горбатим носом і посмішкою тонких губ, а поряд якась велетенська риба, широко відкривши рота, намагається схопити маленьку рибку. А ось, кудлате собача, задравши кумедного хвостика, мчить кудись, відірвавши від землі товстенькі лапки.
Чимало дивовижного можна побачити і на річечці – он де синя бабка з прозорими крильцями, майже непомітна на стеблі очерету, тільки великі очиці райдужно переливаються та сторожко спостерігають за навколишнім світом.
Від цієї досконалої краси розпирало груди, хотілося стрибати, сміятися і плакати від радощів та захвату, що Мишко і робив, доки не навчився виражати це красивими, мелодійними словами, які невідомо звідки приходили в його голову, наче хтось із неба нашіптував їх хлопчині!
Але з роками, все частіше згадував ті страшні події свого дитинства та голодні післявоєнні роки. Про це свідчить ще один його вірш:
***
Пам’ятаю:
Перша осінь
По війні,
А я босий
По колючій,
По стерні.
Полотняні
Недобілені штанці,
Колоски у мене в торбі
І в руці…
Босі ноги. Думки босі.
Босий я–
Партизанить десь і досі
Вся сім’я.
Кононадяться грозово
Десь фронти –
Окопалися навічно
Там брати.
Пам’ятаю,
Мов було –і не було:
В півтори ноги
Ішов Хилай Дмитро,
Півтори руки
Привіз в село Дем’ян.
А в селі–
Лише пожарища
Й бур’ян.
А жіноцтво косарює
В третій серп.
А діди молотять жито
В третій ціп.
Поперек мій
На стернищі
Так отерп,
Що спочити на обніжку
Я присів…
(далі буде)
Гарно написали!
