Мені ніколи не було так боляче, я щиро заплакала,
І шкода мені за ці терпкі і солоні сльози. Налякана
Думками невтішно-печальними, що вразили серце і душу,
Та мушу їх стримати, втримати в собі,
Щоб не зазнати саморуйнації.
Так хочеться набрати, сказати усе і заснути.
Щоб день новий оновив душу і розум, і голос замовк.
Щоб не калатало, не рвалось сильніше за мене те
Меланхолійне і тривожне серце
З середини мого єства, мов пекельна лава...
Не знаю звідки ці емоції, задушити б їх, як гадину,
Що випробовує, спокушає на все зле-недобре.
Та Ти допоміг мені Своїм словом, втихомирив вулкан,
Що збудився від поштовхів земних.
Дякую, благослови мене, Отче!
