Переглядаючи якось епізод з комедії Леоніда Гайдая «Операція «Ы» та інші пригоди Шурика» про підготовку до екзаменів і сам екзамен, згадалося кілька випадків із свого студентського життя під час навчання в Тернопільському фінансово-економічному інституті, та проходження подібних бар’єрів. Не знаю як кому, але особисто для мене, з навчанням в гуманітарному вузі, навіть після чотирирічного перериву після закінчення школи, проблем не було. Чотирирічний перерив, це два роки служби в армії і два роки праці на виробництві до армії.
Тож за обраною мною спеціальність «Бухгалтерський облік в сільському господарстві» предметів, складовою яких була математика було всього декілька, це на першому курсі «Вища математика», а на другому «Математичне програмування» і «Теорія імовірності та математична статистика», скорочено ТІМС. Решта предметів, як от «Економічна статистика», хоч і містили певні математичні блоки, але вже не були такими «страшними».
Натомість навчальний процес подібних вузів в ті часи був перевантажений ідеологічними предметами. Обов’язковими для вивчення були історія КПРС, науковий комунізм, філософія, два види політекономії – капіталізму та соціалізму і ще чимало всякої беліберди, яка не мала ніякого відношення до вивчення спеціальності. Ітак термін навчання в таких вузах складав чотири роки, а якби виключити ідеологічну складову, то можна було би вкластися і в два. Тож подібні вузи випускали не просто спеціаліста, а ще й ідеологічного працівника.
Вивчення зазначених ідеологічних предметів, передбачало обов’язкове конспектування під час самопідготовки такої кількості першоджерел класиків марксизму-ленінізму, що якщо це робити добросовісно, то треба було в бібліотеці жити і спати. І треба сказати, що були такі «марксистки», як їх називали і це поголовно дівчата, які кожне рекомендоване для опрацювання першоджерело конспектували дрібним почерком на 6-8 ми листках, з двох сторін, загального зошита на 40 аркушів. І таких праць на кожне семінарське заняття треба було законспектувати штук 5-7. Викладачі на семінарських заняттях перевіряли наявність конспекту, вміння ним користуватися. В більшості випадків наявність конспекту була обов’язковою умовою здачі екзаменів.
Тож такі добротні конспекти були справжнім скарбом для студентів наступного року навчання, адже економили значну кількість часу. Але все рівно процес переписування своїм почерком був досить довгим і трудомістким. Тож появлялась спокуса скоротити такий конспект хоч би наполовину. На наступний рік хтось вирішував ще більше скоротити переписаний конспект. Доходило до того, що через кілька років такого переписування, великими буквами фломастером зазначалася назва першоджерела, а знизу одне-два речення, із змісту яких не можна було зрозуміти абсолютно нічого. Таким методом конспектування особливо грішили хлопці.
Враховуючи, що я поступив за направленням з колгоспу і в мене була виробнича стипендія, яка тоді становила сорок шість карбованців та була на цілих шість карбованців вища за звичайну, особливо можна було з навчанням не заморочуватися. Більшість з тих, хто мав виробничі стипендії, так і поступала. Та це не було закладено в моєму характері, не міг я пасти задніх, тим більше, що навчання давалося напрочуд легко. Тож першу сесію я здав лише з однією четвіркою, а вже другу – літню, на відмінно, що давало право на підвищену стипендію ще на шість карбованців.
Саме про здачу екзаменів на літній сесії, вірніше останнього, з політекономії капіталізму і хочеться розповісти. Приймав цей екзамен цілий кандидат економічних наук. Треба зауважити, що слабким місцем цього кандидата були короткі спіднички. А так як дев’яносто п’ять відсотків студентів становили дівчата, то подивитися було на що і на кого. Про характер, привички чи причуди викладачів, інформація передавалася студентам від старших колег і була завжди достовірною та об’єктивною. Тож як декому з дівчат приходилося по кілька разів перездавати екзамени, було добре відомо. Тому цей екзамен з огляду на викладене, вважався дуже непростим.
Для здачі екзамені група, яка його здає, завжди формує першу п’ятірку, тобто тих, хто заходить першими і першими здає. Вважалося чомусь, що їм завжди важче, бо викладач ще не втомлений і більш прискіпливий. Принцип формування першої п’ятірки – два варіанти, добровільний, а якщо добровольців немає, то за списком. Я не любив сидіти під дверима і труситися, тож завжди йшов в першій п’ятірці. А з іншого боку, так як прізвище було на букву «В», то я попадав туди в любому випадку.
Цей екзамен здавався в аудиторії на другому поверсі, вікна якої виходили на перший гуртожиток. Це був останній екзамен сесії. В мене вже було два відмінно тож хотілося якнайшвидше здати і цей екзамен та вже бути вільним. Кінець травня місяця, було тепло і сонячно, тож вікна в аудиторії були відкриті. Перша п’ятірка була сформована за списком. Ознайомившись з білетом та взявши якийсь час на підготовку, потім вирішив не чекати відведених півгодини і підняв руку. Звичайно, що викладач із свого досвіду, добре розбирається в психології студента, його поведінці і бачить ступінь підготовки студента. А тут ще в заліковій стоїть два відмінна за попередні екзамени. Тож за якихось хвилин 10-15 я з черговою п’ятіркою вже розповідав своїм колегам про настрій викладача, додаткові запитання, все, що в таких випадках цікавить студентів.
Десь через пів години з аудиторії вийшов розпашілий Славік Бараболя. Він теж почав розповідати як героїчно склав екзамен і заслужив таке бажане «задовільно», а більше йому, як студенту з виробничою стипендією, більше не було потрібно.
Знервована група, дивлячись на наші щасливі морди, попросила щоб ми не мішали і не відволікали їх від підготовки. Та нам самим було шкода дивитися на їхній передінфарктний стан, тож ми вирішили прогулятись. Якось само-собою виникла ідея трохи відмітити цю подію, не чекати ж пів дня всю групу. Склавши докупи свої ресурси, придбали в гастрономі дві бомби якогось непевного вина. Це був чи то «Рубін», чи то «Гроно Закарпаття», вже й не пам’ятаю. Ці вина мали міцність 16 градусів і в народі називався чорнилом та продавався в пляшках від шампанського, місткість 0,75 літра за що їх і називали бомбами.
Зрозуміло, що закуска куплялася в останню чергу і як кажуть, - на здачу. Що це було, чи пара якихось біляшів, чи якісь пиріжки, не пам’ятаю. Але цього «чорнила» на голодний шлунок, та ще й з такою закускою, було цілком достатньо, щоб ми добряче захмеліли. Тож коли ми години через дві знову появилися під дверима аудиторії, де група все ще здавала екзамен, староста нашої групи на першому курсі вмовила піти, бо на галас, який ми спричинили з аудиторії виглянув викладач. Здивовано окинувши оком вмить притихлих студентів, а ми теж замовкли, промовив, - Ну, ну!
Тож ми пішли в гуртожиток, а дорога проходила повз відчинені на другому поверсі вікна аудиторії. Переповнені емоціями та забувши зовсім, що екзамен ще триває,
ми затягнули в повний голос «Розпрягайте хлопці коні»… Зрозуміло, що кандидату наук стало цікаво з якої причини і хто ж там о дванадцятій годині дня влаштував такий концерт. Виглянувши з вікна він впізнав мене. Тож отеретівши від такого нахабства, висунувся з вікна ледь не по-пояс, став щосили мене гукати, - Вересюк! Вересюк! Та ми вже відійшли метрів на п'ятнадцять і співали так натхненно , що цих вигуків зовсім не чули. Йому стало цікаво, а хто ж цей другий співак? Тож почав питати студентів, хто це зі мною? Ті стискали плечима, ніби не впізнали…
Цікаво було потім слухати тих, хто перебував в аудиторії в той момент і бачив та чув реакцію викладача. Микола Яковенко потім ще довго розказував, як я його виручив. Адже поки викладач гукав мене через вікно, він встиг розказати йому два питання білета в яких дуже «плавав».
Цей випадок для мене не мав ніяких наслідків, та мабуть і не міг мати. Адже сесію я здав на відмінно, стипендію отримував на виробництві, правопорядок не порушував. Ну поспівав трохи… Так то ж душа співала, від щастя!!!
Наступна історія, яка врізалася в пам'ять, це здача зимової сесії на другому курсі. Ця сесія вважалася найважчою з усіх. А воно і не дивно. Адже саме на цю сесію припадали екзамени по матпрограмуванню та теорії імовірності. Студенти старших курсів з набутого досвіду говорили, що півтора року ти працюєш на залікову, а решту часу залікова працює на тебе. І в цьому була доля правди, в чому я не раз переконувався. Адже якщо ти на «добре» та «відмінно» здавав зимову сесію другого курсу, то це на наступних екзаменах свідчило про твій певний рівень знань. А якщо сесія була здана на «відмінно», то це взагалі було певним орієнтиром для інших викладачів. Але зробити це було не так то просто.
До здачі останнього екзамену на цій сесії я підійшов з чудовим результатом. Тобто три гуманітарні предмети та математичне програмування я здав на «відмінно». Тепер залишався найважчий для мене екзамен – ТІМС. З одного боку пофартило, що він був останній і в мене вже було непогане напрацювання. Те, що я здам предмет, в мене сумнівів не було, а ось якою буде оцінка, цього я передбачити не міг. Маючи вже чотири п’ятірки, звичайно, що хотілося ще одну. Та з іншого боку вже наступила певна втома і хотілося якнайшвидше закінчити сесію і якщо буде четвірка, то теж непогано.
В процесі підготовки до цього екзамену від студентів інших груп, що вже його пройшли, вияснив для себе цікаву обставину. Виявилось, що викладач перед екзаменом заходить в аудиторію, залишає на столі екзаменаційні білети і хвилин на 10-15 іде до себе на кафедру. Потім повертається, розкладає білети, як карти, по одному на купу і потім пропонує їх з цієї купи витягувати. Так в мене появилася спокуслива ідея позначити якийсь білет. Тож риск справа благородна і щоб в черговий раз добросовісно не студіювати всі екзаменаційні білети, підготовив на аркуші чернетку з помітками відповіді на обраний білет. Помітки робив спеціально не дуже охайно, так щоб вони виглядали як ніби зроблені в процесі підготовки відповіді до екзаменаційного білету.
З півтора десятка таких же аркушів приготовив щоб покласти на екзаменаційний стіл в якості чернеток. Та залишалося найважче, позначити білет, а потім його витягнути.
Зрозуміло, що і на цей екзамен я ішов в першій п’ятірці. Все відбувалося так , як розповідали колеги. Викладач зайшов в аудиторію залишив екзаменаційні білети, відомості та ще якісь папери та вибіг на кафедру. Я знайшов потрібний номер білету і поставив на ньому в двох протилежних кутах по діагоналі, маленькі цяточки. Але так як я обрав білет з першої десятки, то коли прийшов викладач і почав їх по одному кидати на одну купу на столі, то він виявився похованим десь на самому низу. Я спочатку ще бачив одну цяточку на цьому білеті, а потім її накрив інший білет. Тож я вже став слідкувати за цим білетом, що накрив мій, позначений. В кінці я бачив вже лише край білета під яким мав бути мій – позначений.
Добре лишень, що тягнути білет я мав першим. Тож підійшовши до столу, взявся за край білету з якого не зводив очей, підняв трохи його і справді, внизу побачив свій. Запустивши руку всередину цієї купи білетів, витягнув ніби навмання, такий бажаний білет. Назвавши номер білета, взяв зі столу чернетку для підготовки пішов за стіл готовитись до екзамену.
Та як я вже казав, викладачі теж добрі психологи і бачили різних фокусників. Тож мені здалося, що він щось запідозрив. Вже в процесі моєї підготовки, викладач підійшов до мене, взяв в руки чернетку і уважно її роздивився. Але вона була написана не каліграфічним почерком, а покреслена, з виправленнями. Вже в процесі здачі екзамену він взявся засипати мене додатковими запитаннями. Якби я і справді не вчився і не готовився до екзамену, то завалив би мене точно. Двійки би не поставив, а четвірка, чи навіть трійку міг вліпити. Та я з того переляку, сипав відповідями і формулами, аж потім сам дивувався. Мабуть таки є якісь приховані резерви в нашій пам’яті. Тож вивівши в заліковій «відмінно», потиснув руку і привітав з успішним завершенням сесії. А я потім про себе подумав, що не варта була ця авантюра потрачених нервів.
Ще одна цікава історія трапилася на третьому курсі під час здачі зимової сесії. Та для її правильного розуміння потрібно розказати її прелюдію. Так ось на третьому курсі мені нарешті дали місце в гуртожитку, а до цього я вимушений був наймати житло. Аргументи адміністрації інституту полягали в тому, що я родом з Тернопільської області і маю змогу частіше з’їздити додому та привезти якусь торбу з харчами, а ще в мене підвищена стипендія. Такі аргументи виглядали абсурдними, адже виходило, що якщо в тебе низька успішність і звичайна стипендія, то ти маєш перевагу перед тим хто навчається добре і отримує за це підвищену стипендію. Вибірковий підхід був і до тих, хто був вихідцем з області.
Хлопців в інституті було обмаль, тож за роки навчання зав’язувалось знайомство та навіть дружба з багатьма і не тільки однокурсниками. Я ще при цьому був старший на чотири роки за своїх однокурсників і не тільки за своїх. Тож мене сприймали за свого і хлопці з старших курсів. Тому в перших числах вересня зустрівши колегу з старшого курсу – Зеновія Фрайнда, звернув увагу на його якийсь пом’ятий вигляд. В мене з ним були досить дружні стосунки, мені імпонував його врівноважений характер і я знав, що він сирота, зростав без батька. На моє запитання він відповів, що четвертокурсникам гуртожиток не дають, тож він вже кілька днів ночує на вокзалі і йому пообіцяли місце лише з другого семестру.
Мені його стало по-людськи шкода, тож не довго думаючи запропонував, - шукай півтораспальне ліжко, будеш жити зі мною «зайцем», а там побачимо. Становище в нього було безвихідне, тож він одразу погодився і вже під вечір він десь в гуртожитку знайшов обмін на потрібне ліжко. Звичайно, що в цьому був певний ризик, могли виселити з гуртожитку нас обох. Та як кажуть, - Бог не видасть, свиня не з’їсть! Просто при перевірках треба було дотримуватись певних правил конспірації, а більшість з студентської ради знали, що Зеновій живе зі мною «зайцем» , та закривали на це очі. Так ми з ним і прожили разам, вірніше проспали, цілий семестр. А десь після початку зимової сесії йому дійсно надали місце в гуртожитку і ми його дружно переселили поверхом вище…
Та повернемось до зимової сесії на третьому курсі. Найважчим на ній вважався екзамен з економічної статистики, що було пов’язано не так зі складність самого предмету, а з крутим характером екзаменатора, як його всі називали – Вітя Панченко. Це був своєрідний чоловік,у віці десь так років за п’ятдесят. Для нього не існувало табу і авторитетів та мав непередбачуваний характер, а ще вирізнявся специфічною вимовою певних слів в яких до букви «Ф» додавав ще і «Х». Тож в його інтерпретації слова хферма, портхфель звучало досить кумедно і були причиною для жартів, Ну звичайно, що по-за очі. Вже потім таку говірку у виконанні Івана Плюща, спікера Верховної Ради почула вся Україна.
Вийшло так, що перед нами екзамен з цього предмету складала найсильніша, в плані успішності, група нашого курсу, як говорили еліта факультету – група ПП (планування промисловості). В цій групі з 25 студентів на оцінку «відмінно» претендували майже всі. Тож коли пролунала новина, що в цій групі шістнадцять чоловік не склали екзамен з економічної статистики, то в нашій групі почалася справжня паніка, адже різниця в успішності була надто відчутна.
Три дні, які надавалися на підготовку до іспиту, були дуже нервовими. Дівчата в таких випадках панікують значно більше, так от у всіх на нервовому ґрунті були розлади шлунку. Я хоч теж переживав в якійсь мірі, та себе заспокоював тим, що в самому крайньому випадку на «незадовільно» вже точно не заслуговую, поставить «добре» чи «задовільно», то вже як буде. Та проблема ще була в тому, що ніхто не хотів йти в першу п’ятірку. Добровольців не було та і за списком бажаючих теж не було. Якось та п’ятірка таки була сформована і звичайно, що в ній теж був я.
Ввечері, в останній день підготовки до екзамені в кімнату зайшов товариш, з яким ми пів року спали на одному ліжку. Виявилося, що в цей день він був іменинник. Він якраз приїхав з дому і привіз дещо щоб відмітити цю подію. Зрозуміло, що він мені хотів віддячити . Та я відмовився, розказав, що завтра екзамен приймає Вітя Панченко і він мене зрозумів. Поспівчував, та сказав що з Панченком справді жарти погані, та пообіцяв зайти пізніше. Десь потім він зайшов ще о двадцять першій, та я знову відмовився. Потім вже після двадцять третьої він зайшов ще раз і сказав, що його однокурсники мене таки чекають, та що раз не наївся, то вже і не налижешся. Тож закривши конспект, від якого рябіло вже в очах, я пішов з ним на п’ятий поверх.
В його кімнаті за столом та на ліжках сиділо десь душ п’ятнадцять хлопців та дівчат, які зустріли мене дуже бурхливо. Як почесного гостя всадовили за стіл та зразу дали в руку стакан з горілкою для тосту. В стакані виявилася «бурячиха», міцна, але з таким запахом, що тільки від нього можна було очманіти. Я було почав віднікуватися, та враховуючи, що був таки добряче голодний, а компанія дружна і добряче розігріта, здався швидко. Десь після кількох тостів, іменинник запропонував випити і за мене, тож налили в стакан добряче… Час минув швидко і десь в пів п’ятої ми розійшлися. Про екзамен думати не те що не хотілося, думати я вже не міг. Добре, що дорога була короткою і вниз, з п’ятого поверху на четвертий.
Зранку, десь пів восьмої я відчув, що мене хтось намагається розбудити. Та це було неможливо. Все ж таки через якийсь час зрозумів, що це староста групи і що він дуже настирний. Зрозумівши, що фізично мене не підняти, він почав тиснути на мене психологічно. З його слів я зрозумів, що зараз має розпочатися екзамен, а я записаний в першу п’ятірку. Якщо перша п’ятірка буде неповна, то це може дуже розсердити екзаменатора і він відіграється на групі. Він мені говорив, що я підвожу групу, що через мене мої друзі не здадуть екзамен… Ну що, що а підвести групу я таки дійсно не міг.
Звичайно, що він бачив в якому я стані, та міг мені дати пару годин щоб очухатися. Якщо не знайшов би заміну, то міг і сам піти в першу п’ятірку, та він вирішив скористатися з цієї ситуації та підставити мене. Він був членом партії і як староста групи мав певні привілеї на екзаменах та заліках і не міг змиритися, що як тоді говорили я «іду на червоний диплом», а в нього це вже не вийде.
Нашвидкуруч зібравшись, помившись та трохи почистивши зуби, та це не могло перебити страшний перегар бурячихи, я побіг на екзамен і встиг дуже вчасно. З виразу обличчя екзаменатора не було зрозуміло в якому він настрої. Та мій настрій і самопочуття були ніякі, в мене боліла голова, а в роті ніби коти нагидили. Тож потягнувши білет і зайнявши місце за столом для підготовки я зрозумів, що якщо я почну готовити відповіді протягом відведеного для цього часу, то можу вмерти. Тож прочитавши питання білету і зміст задачі я зрозумів, що відповіді на них я знаю, але готовитись не можу, тому підняв руку і пересохлим язиком запитав, - А без підготовки можна?
Вітя Панченко такої наглості не очікував! Здивовано подивився на мене і з іронічною посмішкою сказав, - Попробуйте!
Я сів навпроти нього за вузенький стіл і опершись на нього двома руками, почав читати питання білету та давати на них відповіді. Так я відповів на перше питання, потім на друге і перейшов до задачі. Звичайно, що розв’язати задачу я не встиг, та запитавши дозволу почав розповідати про порядок в якому вона розв’язується. Періодично піднімаючи очі від білету на екзаменатора, я помітив якусь дивну позу в якій він сидів, слухаючи мене та незвичний вираз обличчя. А сидів він відкинувшись на кріслі з повернутою головою вправо. Рот його був ніби скривлений в якійсь гримасі, чи то посмішці, яку він прикривав від мене розкритою долонею.
Вислухавши до кінця мої відповіді на питання білету та хід розв’язання задачі, він промовив, - Добре Вересюк! А тепер перейдемо до додаткових запитань. Розкажіть мені де це Ви так зранку набралися?
Це питання прозвучало так несподівано, що лише тепер я зрозумів чого це він так дивно посміхається та закривається від мене долонею. Буряковим перегаром від мене несло так, що можна було вчадіти. Та мені було так погано, що навіть таке пряме запитання мене не злякало і я взявся відповідати на нього, як на додаткове питання екзаменаційного білету. Я розповів йому, що це не сьогодні , а вчора, про Зеника Фрайнда, який ночував на вокзалі і в якого немає батька, про те що я його взяв до себе «зайцем», що в нього вчора був день народження, і що вже після двадцяти трьох годин ми трохи посиділи. Звичайно про кількість випитого і що закінчили застілля пів п’ятої я промовчав. Та мабуть це було і зайве, адже по мені все було видно.
Я не знав чим це все закінчиться та хотів лише щоб це закінчилось якнайшвидше. Тож навіть не помітив як викладач робив якийсь запис в заліковій книжці, а коли він мені її протягнув і сказав, що ідіть проспіться, я лише відповів, що обов’язково і подякував та пішов.
Коли я вийшов хвилин через п'ятнадцять , після початку екзамену, з аудиторії з заліковою в руках, то тут на мене одразу накинувся староста та почав мене щодуху розпікати, - Що вигнав?! Вигнав! А я тобі казав, що ти п’яний, що не йди! А ти не послухав, пішов і тепер підвів всю групу! Це все через тебе! Як ти друзям в очі будеш дивитися? Це тобі так не минеться! Він був певен, що його задум здійснився і мені тепер буде непереливки.
І тут він забирає в мене з рук залікову, розкриває і бачу як в нього очі лізуть на лоба. Я вже і собі вирішив заглянути в ту залікову та побачити, що його там так вразило. А там стояло «відмінно»!!! Далі була німа сцена, а вже потім осмислення всього, що сталося.
Потім я ще не раз прокручував цю ситуацію і прийшов до висновку доля була до мене прихильна і тут багато факторів переважили те лихо, яке могло статися. Як позитив мені було зараховано те, що я навчався добре, не прогулював пари і лекції, в заліковій стояли майже суцільно оцінка «відмінно», навіть в такому стані дав повну відповідь на питання екзаменаційного білету та і сама історія про те, як я прихистив старшокурсника-зайця теж напевне зачепила викладача. І той, чийого екзамену боялися, для кого не було авторитетів в плані студентських активістів, до яких ставилися більш поблажливо, дав оцінку моїм знанням, а не стану.
Такі історії з часом обростають додатковими обставинами і перетворюються в своєрідну студентську бувальщину, яка передається наступним курсам.
Тож не дивно, що хто не навчався зі мною на одному потоці, міг вважати мене хвацьким хлопцем і гулякою, що таки частково було правдою, а в те, що я при цьому був відмінником – не міг повірити. Так, почудити чи погуляти я таки міг і любив, але навчанню це не заважало.
Тож навіть коли після закінчення інституту та вручення дипломів мене з дружиною перестрів її однокласник, який навчався на іншому факультеті і побачивши в неї в руці два дипломи, один в синій обкладинці, інший в червоній, взявся її вітати з тим, що вона отримала «червоний» диплом. По іншому бути й не могло! Адже ми не раз з ним були в одних компаніях, тож він навіть в думці не міг припустити, що цей «гуляка» отримав «червоний». Інша справа однокласниця, здібності якої та старанність він знав ще зі школи. Тут він бере з її рук «червоний» диплом, вважаючи,що це її, розкриває і читає та не вірить своїм очам - Вересюк Мирослав. В нього тільки і вирвалось, - ЯК?? Бере в неї інший диплом, а там Вересюк Людмила. Він декілька разів розкривав дипломи, перечитував імена… Збоку це виглядало так, ніби йому показали якийсь фокус і він хотів його розгадати та докопатися до істини. Це треба було бачити!
Ця історія мала ще своє продовження. В інституті вивісили великий вітальний плакат з іменами студентів які закінчили інститут з відзнакою та побажаннями від ректорату. Не знаю з яких причин, моє прізвище було останнім, хоч всі інші були розміщені в алфавітному порядку. Пропустив цей художник мене при написанні, чи теж не міг повірити і вже потім така дописав, останнім. Не знаю… Але це стало причиною для приколів та розіграшів. Пішов поголос, що це мене художник – Миколка Колісник, студент з молодшого курсу дописав в кінці для приколу. Хто знав правду, той сміявся з цього, але були такі, що вірили. Та мало того навіть билися об заклад. На другий день в кімнату гуртожитку, де ми жили з дружиною, завітала ціла ватага третьокурсників з проханням показати мій диплом. Серйозний в них вийшов спір. Тож одних я дуже потішив, а інших розчарував. Вже не пам’ятаю точно, та «об’єм» спору був значним.
В мене було бажання прийняти участь в застіллі після його вирішення, та я вже був одружений і дружина не була від нього в захваті. Що поробиш, прийшлося відмовитися від свого бажання. Починалося інше життя.
06.03.2018 р.
ID:
780589
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 06.03.2018 13:50:54
© дата внесення змiн: 06.03.2018 13:50:54
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|