Сидиш у розпалі людському,
Чекаєш свого часу,
Долаєш часом дику втому.
Чом не прийшов завчасу?
Хтось крутиться в німій розпуці,
Хтось вже стомився ждати,
Хтось думає: « Чому тут куці
Думки. Треба лягати.
Палати сірі лікарняні,
Медсестри всякі, хмурі,
І лікарі, часом слухняні,
Усі якісь понурі.»
Сиджу, аж двері рип і чую
Судомний викрик зверху:
« Ти ще живий, ти тут?». Міркую
Я ж шостим став у чергу.
Усі мовчать у здивуванні
Завмерли всі з утоми
Обличчя всі якісь багряні
І серця рвуть судоми.
До мене лікар і в очах
У нього дивний здогад
Огонь навкруг якось зачах,
То певно якийсь спогад.
Присвячується татові, який почув такі слова від свого лікаря