Коли Амур схотів, щоб я пішов від нього,
Все зле, що він таїв, потратив для розлуки,
Ну а тоді віддав мене Фортуні в руки,
Бо більш не мав уже ні доброго, ні злого.
Вона ж, не як Амур, була тверда і строга,
Придумала лихе, як кари запоруку,
І кинула мене в страшну, пекельну муку, –
Ніхто терпіти так не мав ні сил, ні змоги.
І ось я тут іду із криками печалі,
Як свідчення живе для кожної людини, –
Які страшні ці два тирани можуть бути;
У вірш я переллю маріння небувалі,
Із жалем до усіх, хто прагне сон здобути,
Хто втішиться малим, не взнавши мук глибини!
Luis de Camões
Soneto 4
Despois que quiz Amor que eu só passasse
Quanto mal ja por muitos repartio,
Entregou-me á Fortuna, porque vio
Que não tinha mais mal que em mi mostrasse.
Ella, porque do Amor se avantajasse
Na pena a que elle só me reduzio,
O que para ninguem se consentio,
Para mim consentio que se inventasse.
Eis-me aqui vou com vário som gritando.
Copioso exemplario para a gente
Que destes dous tyrannos he sujeita;
Desvarios em versos concertando.
Triste quem seu descanso tanto estreita,
Que deste tão pequeno está contente!