Мені так втомливо повітря це ковтати,
з-під гущ водойм тяжких, морських.
Ніяк навчитися не можу в небі я літати,
над призмою своїх проблем людських.
Тримаючись уламків розбитих кораблів,
і тих, що б'ються на куски щомиті,
бурхливе море всіх моїх планет-життів,
мене підспід ховає глибше в оксамиті.
І не важливою стає моєї плоті юність,
коли душа її, як листя, падає з дерев.
Ще трохи і заповниться таємна ємність,
в якій, даремно, зберігаю сліз своїх я рев.
І я насправді знаю хто за мною ходить,
її я бачу вже не тільки в своїх снах.
Для всіх однаково світило це заходить,
за горизонт за ним пливемо у човнах.