Заходить сонце. Морок звів крило
аж до верхів у мовчазній долині,
та в Ай-Ґідіка, там де небо синє,
горить іще у променях чоло.
Гори і грій. Та сонячне тепло
уже не те. На сніговій вершині
блищать останні промені вечірні
і гаснуть. Сонце повністю зайшло.
Подеколи вогнем в очей зіницях
ось так горить, втрачаючи вже міч,
перейденого щастя зоряниця –
та від її вогню тепло осталось,
хоча у серці наступила ніч
і сонце там давно уже сховалось!
*Ай-Ґідік – вершина південно-західної Рили, 2633 м.
Пенчо Славейков
Ай-Гидик
Залезе слънце, бързо мрак покри
и върхове и тихнали долини.
На Ай-Гидик, там в небесата сини,
челото още в блясък все гори.
Гори и грей. Но слънчеви зари
не са това. На снежните вършини
последния вечерен отгрев гине
и гасне. Вече слънцето се скри.
Понякога во пламът на очите
така горят, все непрегрели ощ,
на миналото щастие зарите —
и неговият отгрев гасне бавно:
макар че е в сърцето вече нощ,
и слънцето залязло е отдавно!
Ай Гидик, връх в югозападна Рила, 2633 м.
