Січень навпіл. Дощ уморився, вщух.
В озерці пласкім на рапатому тлі дороги
Вітер ганяє отару хвостатих щук.
М’яко блищить сірувата крихка луска –
Доля коротка у криги, вдача її порска,
Велич зимова оманлива та убога.
По ній залишається риб’ячий мокрий слід -
Шорсткий, розтривожений вітром, підталий лід,
І заспані ліхтарі, що чекають на ранню сутінь,
Наче у темряві легше дістатись суті -
Виразніші тіні на денцях пласких озер…
Радіо сповіщає – Христос нарождається, хтось помер,
Ліс при дорозі напружений, наче нерв,
Щуки в калюжах озлоблені та голодні.
День при дорозі мовчить і розхитує ліс.
Й щоразу, як тіло калюжі розкроюють чорні ножі коліс,
Летить на узбіччя каміння страхів господніх -
Луска і скелети, розтрощені до хребця,
І дзеркальце випиває роки з мого лиця,
Повагом одбирає.
Видовжується дорога, наче нема їй краю.