Коли зникають снігові одежі,
Мовчать заплакані лютневі дні.
В душі чомусь границі є і межі,
Які не перейти ніколи! Ні ?!
Хоча й благає повернутись серце,
І дзвін весни доноситься тобі.
Та все приправлено, мов чилі-перцем,
І ти з пекельним смутком в боротьбі.
Думки течуть струмками в ніч безсоння.
Хіба горітиме вода вогнем?
Годинника знов цокіт монотонний.
Чи зможеш завтра жити без дилем?
Глибокий, мудрий вірш. Так весна і навіть останні дні зими завжди наводять на думки, на сподівання про зміни у житті, але ж людина завжди залишається людиною. Обирати доводится завжди.
Чудово і сумно.
Я думаю, що нашу долю губить наша глибока довіра до обіцяного, до пустословія.
Бог сказав - сужу не по словах, а по справі.
Наші люди, нажаль, довірчеві.
Думки течуть струмками в ніч безсоння.
Хіба горітиме вода вогнем?
Годинника знов цокіт монотонний.
Чи зможеш завтра жити без дилем? Дуже гарно, Світланко!