Студентський будівельний загін. 1977р. Пенза
Одним з найяскравіших спогадів про студентське життя є згадка про студентські будівельні загони. У них переплелось стільки найрізноманітніших моментів, що ці сторінки життя і досі виринають з глибин пам’яті.
Та навіть в економічному вузі в якому я навчався, а це Тернопільський фінансово-економічний інститут і хлопців було менше десяти відсотків, попасти до складу загону було дуже непросто. Конкуренція була дуже висока і бажаючих було значно більше. Це я веду мову про ті загони, які їхали за межі України і де була можливість дійсно заробити непогані гроші та ще побачити інші далекі краї. В цьому було багато романтики, але і багато випробувань. Звичайно, що були загони, яким діставались об’єкти в межах області чи сільськогосподарські роботи, це переважно збір овочів на півдні України. Чи то організація робіт, чи то мізерні розцінки, але заробітки були незначні ї бажаючих записуватись в такі загони було мало.
При формуванні загонів, які їхали працювати переважно в Росію чи Казахстан, бралася до уваги успішність, поведінка, фізичні дані і приналежність до студентського активу. До мене по перших трьох пунктах зауважень не було і хоч я активістом не був, та мав все ж таки ще одну перевагу. Я вже відслужив в армії і мав два роки стажу на виробництві.
Формування будівельних загонів починалося після надходження до інституту від обкому комсомолу переліку господарських об’єктів, якими були подані заявки на прийом будівельних загонів. За заявками з-за меж України загін формувався на основі планово-економічного факультету. Пояснення цьому просте і прагматичне, адже на цьому факультеті в переважній більшості студентами були вихідці з села і вони вміли тримати в руках сокиру і лопату, молоток і кельму.
Тож коли в другому семестрі на першому курсі почався формувати будівельний загін в Пензенську область я теж виявив бажання стати його бійцем. Саме так називали учасників цих загонів. А ще в загоні був командир, комісар та майстер. На командира та комісара, як правило, призначалися комсорги, чи профорги факультету. На посаду майстра підбирали кандидатуру, яка б мала досвід з будівельного загону минулого року і щось тямила в будівництві, нормативах, розцінках, закритті нарядів.
Після того як склад загону був затверджений, а це 30 чоловік, їх збирали на інструктаж і вирішення питань організаційного характеру. Питання вроді би прості, але дуже важливі. Обговорювали те, що необхідно брати з собою, питання дисципліни та поведінки, адже безпека життя та здоров’я були на першому місці. Обговорювалися питання розподілу зароблених коштів. Це було важливо, адже бійці могли працювати на різних роботах та навіть на різних об’єктах. Тому приймався варіант, що все зароблене йде в загальний котел і потім розподіляється порівну. Збільшити чи зменшити комусь виплату можна було лише за згоди всіх. Вирішувалося питання харчування. Тут було два шляхи, або нас годує приймаюча сторона, або ми їсти собі готовимо самі. З досвіду попередників найкращим варіантом було організувати власний харчоблок. Це убезпечувало від неякісної їжі, харчових отруєнь, крадіжок продуктів, що можна самому регулювати, в залежності від потреби, режим харчування, сам раціон та меню. Для цього до складу загону включали двох дівчат, які будуть працювати на кухні, та затверджували їх заробіток, як правило на рівні всіх.
Хтось скаже, що це зрівнялівка і це неправильно та неефективно. Та з власного досвіду скажу, що це було вірно. Адже замовник міг доручити для виконання різні роботи та об’єкти на яких оплата праці могла значно різнитися. Тож нарікань, що це не та робота чи не такий об’єкт не було. Всі знали, що працюють на кінцевий результат.
Лінивих, чи сачків теж не було, їх відсіювали на стадії відбору і кожний розумів для чого він приїхав. На час роботи оголошувався «сухий закон», так що на моїй пам’яті проблем з дисципліною теж не було.
Після вирішення всіх питань, централізовано, за власні гроші закуплялася форма, згідно росту та розміру кожного – джинсові костюми радянського виробництва. Вони були далекі від фірми, та після пришиття всіх емблем, знаків і особливо після того як на всю спину куртки набивався масляною фарбою величезний трафарет з назвою загону, інституту, розою вітрів, форма набувала особливого шику.
В пам’яті якось не збереглася наша подорож до місця призначення – міста Пензи. Та дещо з прибуття і те як нас зустріли таки пригадую. Зустрів нас на вокзалі якийсь представник з радгоспу, де ми мали працювати. Впізнати нас по формі було не важко. Тож він підійшов до нашого гурту, привітався і одразу запросив нас в автобус. Автобус був на основі шасі газону і двері в ньому закривалися водієм з допомогою ручного важеля. Про основну особливість їзди в цьому автобусі я розкажу дещо пізніше. Їхали ми досить не довго і невдовзі прибули на місце дислокації. Розмістили нас в вагончиках на березі невеличкого ставка. Наші квартир’єри, які виїхали на кілька днів раніше розставили там односпальні панцерні ліжка, розложили матраци та постільну білизну, прибралися, підключили електроенергію, встановили дерев’яний туалет, збили з дощок та встановили необхідний за розмірами стіл, лавки. Тобто ми вже приїхали на обжите місце з певним мінімумом комфорту.
Як виявилось ми попали в радгосп Панкратівський, зовсім недалеко від Пензи. Керував цим господарством двічі Герой Соціалістичної праці Бельдєнков Віктор Андрійович. Якби таке незвичне для нас прізвище, то б і не запам’яталося, а так якось врізалося в пам'ять. На той час в радгоспі вже утримувалося поголів’я свиней чисельність чи то 20, чи то всі 30 тис. голів. А ми мали взяти участь в будівництві на новому місці другої черги свинарників і при тому двоповерхових щоб вийти на проектну чисельність поголів’я 100 тисяч! Уявити двоповерховий свинарник було досить важко, але якщо стоїть завдання збудувати, то збудуємо. Для цього ми і приїхали.
Розмістившись в вагончиках, в яких стояло по шість ліжок і привівши себе в порядок після дороги, поступила команда їхати обідати. За нами приїхав той самий автобус і ми поїхали в радгоспну столову. Так от, особливістю цього автобуса було те, що водій однією рукою тримав кермо, а в іншій руці тримав мухобійку. Так, так. Звичайну саморобну мухобійку, якою вправно бив перед собою, на лобовому склі, мух. Мух в автобусі було чимало, тож від його ударів скло було покрите розмазаними мухами. Перед поїздкою за нами на вокзал, він мабуть помив скло в салоні і десь, зупинившись на трасі та повиганяв мух. А тепер вже не церемонився, ні перед нами, ні з мухами.
Ми спочатку не зрозуміли цього приколу, сміялися і коментували, хоч дивитися на заяложене скло було досить неприємно. Лише згодом збагнули, що така кількість мух, це побічний ефект утримання величезного поголів’я свиней. Ми приїхали десь в кінці червня, якраз в благодатний період їх розмноження. Але попереду нас чекав ще більший шок…
Під’їхавши до одноповерхової будівлі їдальні нас запросили в середину. Увійшовши, ми спочатку не збагнули, що відбувається! В приміщенні було враження, що туди залетів бджолиний рій. Та згодом збагнули, що це мухи! Їх було не просто багато, а неймовірно багато! Від них аж рябіло в очах. Це був яскравий приклад броунівського руху. Та, що ще більше вразило, що на них абсолютно ніхто не звертав увагу.
Нас посадили за довгі столи, а ми ошелешені побаченим лише мотали головами і відмахувались від мух руками. Жіночки почали розносити нам їжу. Не перше подали щі. Я в армії вже пробував цей харч, тож мені був відомий його вміст та запах. А хлопці здивовано виловлювали в гарячій воді капусту і більше не знаходили нічого. Одразу згадалася груба та дуже справедлива російська приказка, яку почув ще в армії: «Щі, хоть х… полощі». Та голод не тітка, Вкусивши хліба починали пробувати знамените російське національне блюдо. Та доїсти його було неможливо не через те, що це було несмачно, а через те, що в ньому мухи кінчали життя самогубством. Ось так, літає зараза, а потім різко пікірує в «пєрвоє». Після цього сьорбати щі вже не хотілося, і хлопці відсовували від себе тарілки.
Та це ми лише в перший день так гидилися. На другий день, наробившись, ми за прикладом місцевих, вправно виловлювали мух і струшуючи ложкою об стіл, складали їх біля тарілки. За обід можна було виловити 3-4 таких самогубці.
Звернула на себе увагу також черга біля вікна, з якого видавали їжу, місцевих жінок з емальованими трилітровим бідончиками та каструльками. Вони нам зустрічалися і по дорозі. Одні йшли в столову, а інші назустріч… Водій автобуса нам пояснив цей феномен. Виявилось що більшість з місцевих дома їсти не готують, а користуються послугами радгоспної їдальні. Тобто просто брали в руки бідончики, чи посилали дітей принести харч. Це для нас було щось незбагненне, але разом з тим і цікаво спостерігати за життям російської глибинки. Та багато відкриттів було ще попереду.
Зіткнувшись з такою реальністю ми оцінили правоту свого рішення, щодо своєї кухні, тож її треба було якнайшвидше організувати і зробити все щоб вона запрацювала. Через пару днів все ввійшло в робочий ритм, хоч кілька разів скористатися радгоспною їдальнею ще прийшлося. Та ще важливо, що наша кухня працювала згідно з нашим режимом, тобто снідали ми дуже рано і в вісім ранку вже були на об’єкті і вечеряли теж досить пізно, в годині двадцятій. Та й обід нам привозили в термосах теж до місця роботи.
Тож наше завдання було будувати фундаменти під свиноферму. Після того, як ми закінчували будівництво фундаменту, цю територію відгороджували високим парканом і подальше будівництво продовжували зеки. Так, так, саме зеки. Їх привозили з якоїсь зони автомобілями з довгими металевими кузовами і які ще називали скотовозами, по периметру яких, під самим дахом було вікно у вигляді тридцяти сантиметрового прорізу. Можливо ця конструкція була і справді передбачена для перевезення худоби і її потім переобладнали для перевезення ув’язнених, влаштувавши якісь сидіння. Що там і як всередині кузова ми не бачили. Бачили лише обличчя, які дивилися на нас та руки, що їх висовували. Щоб ув’язнені на змогли вилізти назовні через цей проріз, по всьому периметру посередині його ще був приварений кутник, на око десь так розміром сорок міліметрів.
Зеків привозили десь так після дев’ятої години ранку, коли ми вже працювали і вивозили біля вісімнадцятої, коли ми ще працювали. Автомобілі зупинялися перед ворітьми загородженої зони і охорона десь з півгодини проводила там огляд, шукаючи можливі закладки заборонених речей. Якщо в цей час ми працювали на фундаментах біля дороги, на якій зупинялися вантажівки, то мимоволі ставали об’єктами глузувань, просьб, а інколи і простої людської цікавості – хто ми, звідки і т.п. Нас попередили про заборону спілкування, але і сам вигляд сірих, похмурих, чоловічих облич в чорній формі та ще в кількості до двісті осіб, які дивляться зверху на тебе з залізних кузовів, не сприяв спілкуванню.
З нами провели якийсь інструктаж з техніки безпеки, дали підписати якісь папери і можна було приступати до роботи. Будівництво фундаментів, вірніше фундаментних подушок, виявилось не такою ж і складною, але кропіткою і важкою справою. Треба сказати, що нам попався толковий прораб і ми швидко, набивши трохи гуль. ввійшли в курс справи, навчились читати і розуміти проект та технологію будівництва.
Фундаментна подушка являла собою армований бетон розміром десь три на три метри і висотою до пів метра, були по проекту і трохи менші за розміром подушки. Кажу «десь», тому, що в пам’яті точних розмірів не збереглося. Таких фундаментних подушок в ряду було штук двадцять п’ять, не менше, а рядів для однієї будівлі чотири. Для виготовлення такої подушки треба було встановити щитову опалубку, а в неї каркас з арматури. Та цю опалубку спочатку треба було ще збити, а каркас зварити.
Ми свою будівельну науку дійсно починали з нуля і на рівному місці з якого бульдозером вже було знято родючий шар ґрунту. По периметру майбутнього свинарника разам з виконробом за допомогою теодоліта встановили обрешітку на яку нанесли розмітку ліній майбутніх фундаментів., а вже з неї перенесли розмітку безпосередньо на будівельну площадку. По наших розмітках екскаватор почав копати траншеї шириною чотири і на глибину півтора метра. Між траншеями залишався глиняна перемичка шириною до п’яти метрів по якій потім самоскиди доставляли бетон безпосередньо до місця призначення. Та це було потім.
Дуже багато залежить від правильної організації роботи та розподілу функцій, щоб ніхто не тинявся без діла і не заважав іншим, але і щоб не було затримок через когось, як і через неправильно організовану роботу. Нам це в певній мірі вдалося. Тож більшість збивала щитову опалубку потрібних розмірів та заготовляла матеріал для її кріплення, двоє, хто мав посвідчення зварювальника, підключилися до виготовлення арматурних каркасів, частина почала розмічати в траншеї місця під майбутні фундаменти та зачищати під них глиняну основу.
По ходу робіт ми починали розуміти, те, що нам здавалося неважливим. А тепер, натягнувши по мітках з однієї сторони обрешітки на протилежну тонкий металевий дріт, виявилось, що він проходить над центром виритої траншеї. Тепер по цьому дроту почали розмічати згідно проекту місця встановлення фундаментних подушок. Пройшовши всю траншею до кінця, по відстані крайньої подушки до обрешітки, можна було зробити висновок наскільки якісно проведена ця робота. В разі помилки розмітку треба було починати спочатку. Чому натягувався металевий дріт, тому що він не розтягується на відміну від любого шнура, що виключає можливість похибки. Хоча по проекту похибка на цій стадії робіт становила десять сантиметрів. Прораб, побачивши, що ми швидко зрозуміли що до чого і відповідально ставимося до цієї роботи, повність доручив нам розмітку і лише зрідка контролював нас.
Провівши розмітку, зачистивши траншею, почали встановлювати та кріпити опалубку і встановлювати арматурний каркас. По каркасу розкладалася порубана за розміром арматура, повздовж і поперек та в’язалася в’язальним дротом. На опалубці, за допомогою нівеліру ставилася мітка, тобто забивався цвях, який зазначав рівень заповнення опалубки бетоном. Ці всі підготовчі роботи займали час, але без них приступити до бетонних робіт було неможливо.
Закинути бетон в опалубку, на той час, можна було двома способами. Перший, це коли самоскид під’їде до самої опалубки і вивалить бетон всередину, інший – з допомогою так званих калош, як їх звуть будівельники. Це такі бетоноприймачі, які по три встановлюються один біля другого і куди з самоскида вивалюють бетон. Потім ці калоші по одній піднімають краном і вже з них, відкриваючи заслінку, висипають бетон в потрібне місце. У нашому випадку висипати бетон безпосередньо в опалубку можна було тільки на крайні подушки, до яких був під’їзд. А всі інші були в траншеї і висипати в них бетон можна було тільки з допомогою цих калош.
Тож не зупиняючи підготовчих робіт вирішили замовити десять кубів бетону з доставкою автомобілем ЗІЛ. Я і сьогодні пам’ятаю, що ЗІЛ – це два куба бетону з четвертю, а МАЗ – три і три четверті куба. Треба було подивитися і зрозуміти, що нас чекає. На другий день зранку почали приймати бетон. З зілами, які вивантажували бетон безпосередньо в опалубку особливих проблем не було, окрім як, що частина бетону впала з автомобіля повз короб і його прийшлося підбирати лопатами. Автомобілі швидко під’їхали, підняли кузов і якби бетон не прилипав до кузова, через що його приходилося відшкрібати, то це зайняло би якийсь мінімальний час. З калошами процес не був такий динамічний. Якщо на вивантаження бетону з автомобіля в калошу витрачався час такий же , як і в короб, то потім потрібно було багато часу, щоб застрополити кожну калошу, підняти її краном і висипати з неї бетон в опалубку, А поки всі три калоші не звільняться, інші автомобілі чекають своєї черги. Водії невдоволені, бо їм за простій не платять і ми теж, через тривалість процесу.
Отримавши таким чином перший досвід почали думати, що і як робити, та які проблеми вирішувати. Хоч дорога від бетонного вузла була не довга, та бетон в кузові, враховуючи, що це літо, встигав так злежатись, що його приходилося інколи віддирати. Звичайно, що з піднятого кузова більша частина бетону злітала, та якась частина, що була ближче до кабіни, обов’язково прилипала. Сьогодні вже не пригадаю, чому ми взяли на себе цю функцію по зачистці залишків бетону, мабуть тому що хотіли робити все швидко. Тож коли піднімався кузов і злітав не весь бетон, хтось один, а інколи і двоє, якщо бетону залишалось багато, вилазив на піднятий кузов і стоячи на задньому борту піддівав бетон від кузова і той летів вниз. Щоб краще було дістати до початку кузова, вирішили зробити кілька штикових лопат з довгими держаками.
А щоб прискорити приймання бетону, вирішили відійти від традиційних «калош» і виникла ідея зробити лоток, який би дозволяв приймати бетон і з висоти перемички засипати його безпосередньо в опалубку в траншеї. Порадилися з виконробом, зробили відповідні заміри і зробили. Лоток вийшов чималий, щоб бетон краще злітав в опалубку оббили його зверху оцинкованою бляхою. З тильної сторони лотка прибили два бруски, які виглядали по боках у вигляді ручок, щоб було зручно переносити. Один такий брусок був знизу вужчої частини лотка і служив опорою та встановлювався на щит опалубки. Інший такий брусок кріпився під ширшою частиною лотка. Лоток виглядав громіздким, та четверо чоловік переносили його запросто, тим більше що в процесі роботи його треба було переставляти просто вздовж траншеї, з однієї опалубки на іншу.
Щоб перевірити правильність своїх задумів, знову замовили десять кубів бетону.
На другий день, коли підійшла перша машина, лоток вже чекав її. Водій був трохи незадоволений, що йому доведеться на вузькій перемичці розвернути і поставити автомобіль перпендикулярно до траншеї, навпроти лотка. Зробивши кілька поворотів кермом йому це вдалося. Кузов опинився якраз над лотком. Піднявши кузов, бетон шуранув по лотку в опалубку. Хтось з хлопців миттю опинився на кузові лопатою, з подовженим держаком швидко зачистив кузов., зіскочив і похлопав по кабіні. Все! Вільний!
Поки підійшов другий автомобіль ми вже запустили генератор та вібратором розрівняли в опалубці бетон та протрамбували його. З другим водієм проблем не виникло зовсім. Йому показали куди висипали бетон і йому треба туди ж. Він вправно повторив маневр та висипав бетон в лоток. Так само швидко зачистили кузов і він поїхав. Коли під’їхав наступний автомобіль, лоток вже переставили на наступну опалубку. А з залитої фундаментної подушки перекинули туди совковими лопатами, або як в мене на батьківщині кажуть шуфлями, зайвий бетон. Провірили рівень бетону і про трамбували . Все, фундаментна подушка готова!
Третю і четверту машину з бетоном прийняли теж швидко і без особливих проблем. Проблема виникла з опалубкою, її треба було кріпити надійніше. Бетон падав з великої висоти і значна товщина рідкого бетону, спричиняли сильний тиск на опалубку, та розтискав її. Вирішити цю проблему було в наших силах.
Після обіду, обговоривши ситуацію, вирішили відмовитись від «калош». Приймати бетон з лотком було набагато швидше. Виходячи з того, що в нас встановлена опалубка на значно більший об’єм бетону, вирішили замовити лише п’ятдесят кубів, а це двадцять два зіла … Ми ще не знали своїх можливостей і це мало бути справжнім випробуванням. І хоч до вечора перевірили та додатково укріпили опалубку, переживання були. Особливо, коли прораб сказав, що його двічі перепитували з приводу кількості замовленого бетону, не повірили. Сумнівалися. Нам теж не хотілося осоромитися.
На наступний день, задовго до восьми ранку ми вже були на об’єкті. Сторож, чоловік, якому на вигляд було всі сімдесят, а насправді ще не було п’ятдесят, все причитав, - Самі не сплять і йому не дають.
Коли видавалася вільна хвилина він нас все розпитував про Україну. Та його фактично цікавило лише одне питання, - чи продається у нас «белая водка»? Зрозумівши, що він питає про горілку, починали йому розповідати, скільки видів горілки, в якій тарі. Чоловік слухав, загинав пальці після кожної назви, десь після сьомої збивався, махав руками і просив називати спочатку. Він не вірив, думав, що ми з нього глузуємо. І дійсно, він не вірив, що горілка може продаватися вільно і немає ніякої штовханини. Потім від нього ми почули, - а «красная водка»? Тут вже нам прийшлося допитувати, що він має на увазі. Подумали спочатку, що коньяк, а згодом збагнули, що так в них називається вино. Ну, по аналогії смородини. Є смородина і порички, а в них «красная і белая». Чого, чого а вина тоді був величезний асортимент, половину якого складали плодово-ягідні вина. Це дешеві сурогати в народі звали чорнилом, або ще біоміцин, від назви Біле міцне. Ось це для нього була трагедія, коли йому називали з два десятка назв «красной водки». Це для нього була заграниця.
Десь після дев’ятої ранку почав прибувати бетон. Водії з однієї автоколона, десь вже між собою поділилися інформацією, що за об’єкт, як організована робота. Тож без вмовлянь вїзжали на перемичку між траншеями, робили кілька маневрувань і ставили самоскид над лотком. Ми вже теж бачили і знали чи на відповідній відстані від лотка задні колеса, тож коли треба було підказували. Водій піднімав кузов, бетон по лотку злітав в низ, а залишки з кузова тут же вправно зачищалися. Машина відїзжала і зразу на її місце ставала наступна і через мить вона теж була порожня. Одразу четверо чоловік, двоє зверху і двоє внизу, переміщали лоток вздовж траншеї на іншу опалубку. А біля заповненої опалубки четверо чоловік розправляли рівномірно бетон, слідкували за відповідним рівнем, Зайвий бетон перекидався до наступної опалубки, або треба було ще трохи докидати, тож його добирали там де його вивантажували. Працювати лопатами приходилось добряче. Потім йшли вібраторщики і ущільнювали бетон з допомогою вібратора.
Не було зайвої метушні, всі виконували доручену роботу. Одні збивали опалубку та варили каркаси, другі зачищали траншею та встановлювали опалубку і в’язали арматуру, інші приймали бетон. Якщо виникала якась критична ситуація, туди зразу направлялись хлопці на підмогу. Ось як і цього разу – батон привіз МАЗ, а це майже чотири кубометри одразу. В нього колісна база коротка, тож він теж міг розвернутися на короткій перемичці і стати навпроти лотка. Коли він підняв кузов то з нього в опалубку шугануло одразу десь куба три бетону, шугануло так, що опалубка розійшлася. Прийшлося залучати хлопців з інших робіт, бо бетон чекати не любить, підбирати його і відновлювати опалубку. Такі ситуації інколи траплялися. А ще в автомобіля цієї марки вищий і довший кузов, що робило його зачистку і небезпечнішою і складнішою. Та ми робили висновки із цих нестандартних ситуацій і намагалися їх вирішувати в робочому порядку.
Робота цього дня йшла повним ходом і в шаленому темпі. Машини йшли одна за одною. Нам вдавалося їх не затримувати хоч втома і давалася взнаки. Коли прийняли половину бетону, то зрозуміли, що все у нас вийде. Десь годин до шістнадцяти цілий ряд фундаментних подушок було залито. Водії нашою роботою теж були задоволені і хвалили нас за хорошу організацію процесу. Розповідали, що на інших об’єктах інколи по пів дня приходилося простояти з бетоном в кузові. Спостерігав за нами і виконроб та трохи переживав, як ми справимось з такою кількістю бетону. Побачивши, що все йде нормально він вирішив, що нам можна доручити більш складну роботу.
Виявилось, що на кожній фундаментній подушці треба зробити з бетону форму у вигляді зрізаної піраміди в якій має бути заглиблення. У це заглиблення повинна вставлятись залізобетонна колона, яка буде основою для монтажу перекриття другого поверху та даху. Ось така конструкція і такий проект. Це була набагато відповідальніша і набагато складніша робота та фізично важча робота. І похибка встановлення цієї зрізаної піраміди становила всього півтора сантиметра. Прораб дав розміри цієї піраміди на основі яких ми зробили шаблони і по них почали збивати опалубку у вигляді рівнобедреної трапеції. Так як щитової опалубки ми зробили вдосталь і тепер використовували ту, яку знімали з залитих подушок, то повністю переключилися на виготовлення нової. Почали виготовляти для цих пірамідок і відповідні каркаси з арматури.
Визначити місце для встановлення цієї зрізаної піраміди висотою один і два десятих метра на подушці виявилось просто. Для цього згідно міток на обрешітці натягнули навхрест дріт і з місця їх перетину опускали висок. Ось він і вказував на центр піраміди. Та залити таку піраміду виявилось дуже непросто. Перша складність полягала в кріпленні опалубки. Під тиском бетону її легко розривало. А якщо туди опустити ще вібратор, то самі розумієте, що кріпити треба було дуже надійно. Друга складність це заглибина, отвір чи діра зверху піраміди, назвіть як завгодно. Для утворення цієї заглибини в піраміду вставлялася заготовка з петлею зверху. Називали цю штуку пуансон.
Тож коли вставлявся цей пуансон, то між ним і стінками піраміди залишалася по периметру буквально щілина в п’ятнадцять сантиметрів ,через яку і треба було закинути куб з лишнім бетону та ще слідкувати щоб цей пуансон не змістився.
На цій роботі обійтися без крана і згаданих калош вже було неможливо. Кран піднімав калошу з бетоном над пірамідою і його треба було заливати рівномірно з чотирьох боків пуансону, щоб він не змістився вбік. При цьому треба було вібратором трамбувати бетон, щоб не утворилося пустот. Робота важка і кропітка, тут об’єми гнати не вийде, але і розцінки були зовсім інші. А ще треба було вчасно, з допомогою крана висмикнути пуансон. Поспішиш, бетон попливе і отвір завалиться, перетримаєш – не вирвеш пуансон з бетону.
Хоч робота була і важка, та ми були молоді і було цікаво пізнавати щось нове. Хтось придивлявся до роботи зварювальників і пробував як це зварювати метал, більшість вперше побачили вібратори для ущільнення бетону, навчилися працювати з нівеліром. Мене чомусь зацікавив трактор С-100. Може тому, самим потужним трактором з яким доводилось стикатися дома був Т-74. Я у вільну хвилину придивлявся до роботи тракториста, дивився як він запускає двигун. Було якесь таке незвичне відчуття коли спочатку запускався пускач, а потім вже він заводив дизельний двигун. Тракторист був майстром своєї справи і трактором управляв віртуозно. Побачивши мою зацікавленість він дозволяв мені запускати двигун та управління. Вроді би все в мене виходило, а от зробити розворот на місці між траншеями я не наважувався, боявся що звалюся в траншею і перекинуся. Так як трактор працював на нашому об’єкті і в загородженій зоні, то при переїзді йому приходилось перебиратися через якісь дві залізобетонні плити, складені одна на другу. Це було ще те видовище. Трактор під’їзжав до плит і починав на них забиратися. Він під великим кутом потихеньку видирався на плиту, а здавалось, що на небо. Потім в якийсь момент центр ваги вже переміщувався і трактор переважувався та з грохотом опускався гусеницями на плиту. Від цього видовища і грохоту перехоплювало подих.
Ось так і працювали ми по десять, дванадцять годин вдень, а інколи і більше, практично не випускаючи з рук лопат. Шкіра на руках загрубіла та працювати в рукавицях звички не було. По пояс голі і за півтора з лишнім місяця обвітрились та засмагли до чорноти. Водії конкурували між собою за наряди на перевезення бетону на наш об’єкт. Бувало, що і з бетонного вузла дзвонили прорабу і просили прийняти додатково до заявки кілька машин бетону, від якого відмовлялися на інших об’єктах. Ми завжди йшли назустріч, хоч працювати з бетоном, що пів дня простояв в кузові було непросто. Можливо саме тому наші заявки на бетон виконувались завжди і в першу чергу. Інколи з’являлося якесь начальство, ходили по об’єкту, дивилися. Віталися, питали, - Как дела? А діла наші вже було добре помітно. Бувало концерти нам влаштовував сторож і починав співати нам свої частушки, ухкаючи та пританцьовуючи. В пам’яті, ще досі засіло дві з них:
Полюбила хунвейбіна
И повесила портрет.
Утром встала посмотрела,
Х… висит, а Бина нет!
Або інша
Через пень, колодину,
Я рвала смородину.
Подними подруга юпку
Погляжу на Родину!
Такого фольклору в його голові трималося на пів дня. А ще постійно жалівся, що на період жнив директор радгоспу заборонив в магазині продавати горілку. Нам було якось байдуже до цього, та причину такої заборони збагнули лише згодом.
У нас був один вихідний на тиждень – неділя і це тому, що в неділю бетон не робили. Ми відпочивали, приводили себе в порядок, писали листи додому. Так,так. Тоді писали листи рідним, коханим. До інтернету та мобільників ще було дуже далеко, та від цього життя не було поганим. Це була молодість! В один з таких вихідних, нас кілька чоловік зібралися сходити в сільський магазин. По дорозі нас обігнав бортовий вантажний автомобіль доверху завантажений ящиками. Доверху, це ще три ряди поверх бортів і дальше з уступом у вигляді скирти. А щоб ця конструкція не розвалилася, машина і ящики були оперезані мотузками. Ми спочатку не збагнули, що це так перевозять. А вже біля магазину побачили, що розвантажують горілку. Звичайно, що в магазин ми не попали. Там зібрався цілий натовп, старі і молоді, жінки і чоловіки. Виявляється закінчилися жнива і директор радгоспу дозволив завести горілку. Це свято та ажіотаж треба було бачити.
Тож ми вирішили трохи прогулятися селом, подивитися як живе народ. Будинки дерев’яні, інколи з цегли. На двох вулицях були радгоспні двоповерхові будинки на шістнадцять квартир. Біля будинків нічого, ні кола, ні двора. Ніхто ніякої живності не тримає. За якусь годину вже рішили повернутися назад. І нас вразило, що все село вже п’яне вдупель. Місцевий люд за цей час встиг просто тупо напитися. Пили мабуть стаканами чи з горла! Всі! Починаючи десь з класу сьомого. Для нас це було так дико, що ми були буквально ошелешені. Горілка порозв’язувала язики і ніхто не старався себе контролювати в виразах і матюках. Якась дівчинка зробила зауваження мамі, що не матюкайся, он на нас чужі дивляться. За це від мами отримала прочухана і стала кричати, що їй все і всі по….
Розказали про цю ситуацію своїм в таборі та було вирішено нікуди не ходити та уважно спостерігати за тим що відбувається. Вирішили навіть організувати охорону і чергування, мало що п’яним може прийти в голову. Та якось обійшлося. А квартир’єри розказали про випадок, що з ними трапився в поїзді. Вже після Москви в їхньому плацкарті їхала ще якась жіночка. Їхала мовчки, тільки спостерігала. Та коли хлопці сіли до столу перекусити, дістали свої харчі та пляшку і випивши по дві чарки, закоркували її та знову сховали в рюкзак, не стерпіла.
- Ви, напевно, що з України? Зразу ж видно! Ой які молодці! А наші ніколи в житі не заховали би назад недопиту пляшку. Випили б до дна і почали б шукати ще, щоб добавити! Ой які ж ви молодці!
Ми слухали цю розповідь та сміючись говорили, що напевно місцеві не зупиняться поки не вип’ють всю горілку, яка була сьогодні завезена. І справді не зупинилися. Буквально через день в магазин завезли ще одну машину горілки. А що? Жнива закінчились. Яка робота? Село гуділо і наш сторож теж… Тепер стало зрозуміла заборона на продажу горілки під час жнив. Все просто - або жнивуємо, або п"ємо.
В останню неділю нашого трудового семестру подякувати нам за нашу працю вирішило керівництво будівельного управління та радгоспу. В столовій нашого табору доставили ще кілька столів, виділили продукти та навіть закупили горілку. З усього цього застілля запам’яталося мені слова, які сказав начальник будівельного управління з українським прізвищем Власенко. Дорослий чоловік, віком за п’ятдесят років, говорив з таким теплом і трепетом, що це і досі стоїть в очах. Він дивлячись на нас говорив, що не вірив в побудову комунізму, та з такими як ми, з нашим відповідальним відношенням до роботи, з такою поведінкою, як у нас, це насправді було можливо. Це була і справді висока оцінка нашої роботи та нашого колективу і навіть України.
Час злетів швидко, пора було закривати наряди і підраховувати зароблене. Я вже казав, що нам повезло з виконробом. Він бачив наше ставлення до роботи і допоміг правильно і в повному обсязі включити в наряди виконані нами об’єми робіт. На об’єкт виїхала комісія, проводили заміри, перевіряли якість, щоб переконатися що нема приписок, адже сума до виплати по закритих нарядах вражала і їх.
Та нас попросили перед від’їздом зробити ще одну роботу. Це зробити в самій огородженій зоні бетонну дорогу, бо там на щебеневій дорозі утворилися такі вибоїни, що проїхати було неможливо, а осінь вже не за горами.. Основу вже прогрейдерували, лишилося покласти бетон. Та все рівно там були ями і особливо в воротах. Ми це мали зробити з п’ятниці на суботу, після того як вже виїдуть зеки. Розрахунок був на те, що за суботу, неділю бетон затвердне і в понеділок, чи може у вівторок можна буде завозити зеків.
Бетону треба було багатенько бо довжина була чимала, та і вибоїни теж. Для вирівнювання та трамбування бетону навіть привезли віброрейку. Технологія була така, на дорогу висипаються з самоскида бетон і далі розрівнюється по всій ширині. По встановлених маяках за два кінці тягнеться віброрейка. перед нею має бути оптимальна кількість бетону, не забагато і не замало, а якраз стільки щоб він в процесі протягування рейки вирівнювався і втрамбовувався.
Після того як пробили рівень, встановили з обрізних дощок маяки, почали приймати бетон. Це вже було ближче до восьмої вечора. Машина заднім ходом заїзжала в ворота і в потрібному місці на дорозі висипала бетон, ми його розрівнювали і рухались в напрямку до воріт, залишаючи позаду себе бетонну дорогу. Все йшло нормально, хоч уже стемніло. Нам на вишках включили прожектори. Більшу половину дороги вже зробили, як раптом пішов сильний дощ. Ми під дощем зроблену ділянку швидко накрили брезентами. Сильний дощ стишився і начальство дає команду продовжити роботу. Спеціально для цього організували в ніч роботу бетонного вузла. Ми мокрі до нитки, під ногами болото, а в самоскидах бетон і ми продовжуємо.
В променях прожекторів видно, як пролітають дрібні краплі дощу, добре, що хоч без вітру. Як раптом надзвичайна ситуація. В’їзд заблоковану. Буквально в воротах загруз самоскид з бетоном. Цього передбачити не міг ніхто. Ми працюємо з бетоном і що там утворилося в воротах ще не знаємо. Машину треба якось витягти і хтось згадує, що я вмію завести трактора. До мене прибіг майстер нашого загону і каже, що треба витягнути самоскид, загруз.
- Зможеш?
- А хіба я знаю? Я ж цього ніколи не робив! Спробую
Прошу один прожектор направити на трактор, який стояв неподалік на території нашого об’єкту. Підійшов до нього, знайшов в кабіні шнурок, з допомогою якого запускався пускач. Майже навпомацки, намотую шнур на шків пускача, згадую, що треба відкрити і як та що переключити. Раз, другий пробую завести трактора і нарешті мені це вдається. Сідаю в кабіну і починаю рух. Їду так, як це робив тракторист, через плити. Під’їзжаю до плит і починаю поволі на них забиратися. При світлі дня це одне, а в світлі прожектора це зовсім інше Видовище ще те. Темно. Трактор здійнявся вверх і прожектор сліпить очі. В мене не така плавна їзда тому трактор переважується і з страшним грохотом падає на плиту. Чи може так мені здалося! Та всі зупинилися і в світлі прожектора спостерігають за моїм маневром. Побачивши це майстер підскакує до трактора і матюкаючись виганяє мене з кабіни. Кричить, що ти робиш і ще багато чого та вимагає заглушити трактор. Я з пересердя глушу трактор і йду геть, мені, що більше всіх треба…
Але проблема залишилась. Машина загрузла і перекриває в’їзд. З півдесятка автомобілів вже скупчилися перед воротами. Біля ворт відбувається якась суперечка, вияснилось потім що хлопці переконували нашого майстра, що саме так тракторист в зону і заїзжав, та й не раз. Мені було дивно, що він сам цього ні разу не бачив. Охоловши трохи він знову підійшов до мене.
- Давай, спробуй!
Я знову завів трактор, під’їхав до загрузлого авто, хлопці накинули трос і з другої спроби таки його висмикнув. Трактор я залишив в зоні, не став переганяти на місце стоянки.
Не скажу скільки машин бетону ми прийняли в цю ніч. Сімдесят чи всі сто. Та тільки в яму, що в воротах, залили більше п’яти, хоч стандартна товщина бетонки мала бути двадцять сантиметрів. Роботу ми завершили під ранок і фактично відсипалися вже в поїзді, Довго ще згадували цю героїчну ніч, та ще хотілося побачити здивування зеків, коли вони в понеділок, чи у вівторок наглянули новеньку бетонку. Ніби з неба звалилася.
Наш заробіток на кожного склав майже тисячу двісті карбованців. Трохи більше дісталося квартир’єрам. Це була дуже значна сума, адже стільки в середньому заробляли наші батьки за цілий рік. Кожен заробленим розпоряджався по-своєму. Я двісті карбованців відклав щоб оплачувати найм житла, прикупив фірмові речі для гардеробу і з врахуванням підвищеної стипендії міг собі дозволити бути матеріально незалежним від батьків.
Вже в Москві, десь недалеко від київського вокзалу ми згадали радгосп Панкратівський та нашого сторожа. Був теплий день, ми ще мали трохи часу, тож вирішали трохи пройтися вулицями Москви. На якійсь з них привернув увагу вигук,
- Мужикі! Бистро сюда! Біле міцне прівєзлі!
Нам стало цікаво, що ж там «прівезлі», тож рушили за цієї компанією і в одному з перевулків побачили в підвалі магазин і біля нього натовп чоловіків та жінок. Так як всередину протиснутися було неможливо, почали цікавитися, що ж там за дефіцит. Виявилося, що завезли вино-чорнило «Біле міцне», та ще й виробництва нашого рідного Збаражського плодоконсервного заводу. Одразу згадався радгосп і наш сторож. Це ж треба. Щасливчики, тут же, біля магазину влаштували дегустацію та розпиття …. Тоді ми і звернули увагу, що всі вони якісь схожі між собою, з фіолетовим відтінком. Таких же ми бачили за тисячу кілометрів від столиці. Між Москвою та глибинкою фактично різниці не було.
Коли я добрався додому і зійшов з автобуса на зупинці, по дорозі до села трапився мені сусід. Він в колгоспі працював на фермі їздовим. Косив і підвозив зелену масу з поля, кагатував буряки, вивозив гній. Тобто тримав щодня в руках і косу і лопату і вила. Коли коні порівнялися зі мною він привітався та запропонував підїхати. Привіталися за руку і я сів поруч нього. Він зупинив коні і ще раз взяв мою руку та перевернув долонею вверх. Тобто він в своїй мозолистій руці відчув на дотик мою зашкарублу долоню, а коли побачив, то тільки і сказав, - Ого! Розговорилися. Я йому сказав звідки їду і навіть скільки заробив. Для нього це був мабуть півторарічний заробіток, якщо не більше. На що він промовчавши сказав, - Трудова копійка! Нелегко вона тобі дісталася! І це була правда.
28.02.2019 р. М. Вінниця
ID:
827162
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 28.02.2019 15:29:47
© дата внесення змiн: 04.01.2020 19:43:01
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
