З одним чоловіком, якого звали Богданом, трапилася біда – велика! В одну мить він втратив дім, сад, город і, що найпечальніше, родину. Все через землетрус – не тривалий за часом, але лихий за наслідками, під час якого земля, мов якийсь велетенський хижий звір, розкрила свою пащу і заковтнула в себе частину вулиці з будинками, садибами й людьми. Лише двох із них живими рятувальникам вдалося витягнути з-під ґрунту. Решта загинули, задушилися без повітря під товщею землі. Пан Богдан втратив дружину і трьох дітей. В той час, коли його село трясло, він перебував на віддалі 50 кілометрів від дому, будував одному багатому підприємцеві дачу в селі. Коли дізнався про трагедію, яка сталася, все кинув і примчав додому. З того, що встиг заробити під час роботи на будові, ледве вистачило на те, щоб поховати рідних. Зажурився Богдан, почорнів на лиці. Їхав на заробітки – родина була-жила, проводжала його, мрії про краще життя пестила. А приїхав – ніого і нічого. Поховав чоловік близьких, переночував у хаті одного зі своїх друзів. А вранці встав, подякував за нічліг і пішов, куди очі глядять. Ноги вивели його на луг, де коні паслися. «Ось, - подумав собі Богдан, - зараз тут печериць назбираю, посмажу їх на вогні тай підживлюся трохи. Ходив, ходив – не побачив жодного гриба. Зате знайшов у траві під кущем калини мотузку. «Мабуть, це саме те, що мені зараз потрібно», - вирішив. Узяв він ту мотузку і пішов з нею до лісу. Вирішив, Господи помилуй, самогубство вчинити. Та поки йшов, стомився. Тож сів на мох під деревом перепочити. Глянув навкруги – гарно: зелене листя під музику вітру на деревах танцює, мурахи по мурашнику бігають, клопочуться днем, в якому живуть, квіти виткнули голівки з-під трави, дивляться на світ Божий янгольськими очима, красу йому свою показують, метелики над ними кружляють, барвами своїх крилець обшир наповнюють-звеселяють. Але що Богданові до цього всього, коли у нього таке горе? Не тішить його ніщо. Заридав чоловік, та так голосно, що аж ліс здригнувся, що аж затремтіло дерево, під яким він сидів і на якому мала гніздо біла сова. Сіла вона навпроти чоловіка, спитала його:
- Чого ти так гірко плачеш?
- Як мені не плакати, совко, коли все, що я мав, утратив за день? Накину собі зараз на шию мотузку, бо не бачу смислу далі жити.
- Чи ти здурів, чоловіче? Смисл завжди можна знайти. А якщо я тобі дам три великі золоті монети, за які ти зможеш собі купити хату і шматок землі, ти не вчиниш самогубство?
- Три золоті монети?... А ти їх справді маєш?
- Так. Зараз покажу.
Сова залетіла до своєї хати, запхала до дзьоба три монети, які лежали в неї на полиці, вилетіла і показала їх чоловіку.
- Гаразд. Я згідний, - мовив чоловік. – Дай мені ці монети. Може й справді з ними я віднайду свій смисл життя.
- Бери.
Взяв їх Богдан та й побіг до сусіднього селища, яке вціліло. Там продавалася хата – з городом і садом. Купив її чоловік і зажив собі потихеньку. Через рік знайшов жінку – вдовицю, оженився з нею, забрав до своєї хати. А ще через рік в того багача, якому він будував колись дачу, захворів син – спадкоємець. Ніхто з лікарів не міг його вилікувати. Тільки один народний цілитель з гір, до якого їздив багатій, не дав його надії вмерти. «Твого сина може врятувати тільки свіжа кров білої сови», - сказав він. «Де ж її взяти?» – спитав багач. «А ти скрізь, де можеш, розмісти оголошення, в якому опиши свою потребу. Може, хтось принесе тобі цю кров. Але у тебе є тільки три дні на лікування. Як за це час син не вип’є свіжої крові білої сови, то помре». «За що мені така кара?» - спитав багатій у цілителя. «Через те, що ти обдурював людей. Але як даси щедру плату тому, хто принесе кров сови, то зменшиш свою вину». Багач розвісив оголошення по всьому краю. Написав, що тому, хто зловить білу сову і привезе йому її за вказаною адресою, дасть п’ятдесят великих золотих монет. Прочитав це оголошення Богдан й каже своїй жінці: «Я знаю, де живе біла сова. Я її зловлю, привезу тому багачеві, і ми отримаємо п’ятдесят золотих монет». «Але ж ця сова, ти мені розповідав, врятувала тебе колись від смерті!» «Так. Але ж вона дала мені три золоті монети, а цей чоловік може дати п’ятдесят. За ці гроші ми можемо поїхати з тобою на море відпочити, можемо купити автомобіль, новий одяг, меблі». «І все ж я не раджу тобі, чоловіче, вбивати білу сову», - відповіла дружина. «Хіба ліс це якось відчує, як у ньому стане на одну сову менше? А багатій дуже зрадіє, коли я врятую його сина, і ми отримаємо гарну плату», - відказав. Стунула жнка плечима. Пішла козу до хліва доїти.А Богдан швидко змайстрував клітку, знайшов гострий камінь, який вклав до кишені куртки, і подався до лісу. Сів під те дерево, що й тоді, коли хотів собі зробити смерть, та й став жалісливо стогнати. Почула його голос біла сова, вилетіла з хати.
- А, це знову ти? Що цього разу сталося?
- Підлети ближче, мені важко говорити, від плачу голос сів.
Сова підлетіла. Богдан вдарив її по голові каменем, а тоді її, непритомну, запхав до клітки й поніс додому. Коли пройшов зо три десятки метрів стежкою, сова прийшла до пам’яті й каже чоловікові:
- Навіщо ти мене запхав до клітки?
- Віддам тебе багатієві. Його син захворів. Йому потрібна кров білої сови.
- Я подарую тобі ще три золоті монети, тільки відпусти мене, чоловіче.
- Три монети? Той багатій обіцяв дати п’ятдесят!
Сова нічого не відповіла, тільки заплакала. Та Богдан не змилосердився над нею. Тоді вона плюнула йому на лоба. Чоловік відчув, як з місця, на яке впала совина слина, почало щось лізти. Помацав рукою – роги, такі ж, як в оленя. «Як я буду ходити з ними між людьми ходити? – подумав. – Тепер мене й жінка покине». «Слухай, птахо, - мовив, - я відпущу тебе, тільки зроби так, щоб я знову був таким, як раніше, щоб у мене рогів на чолі не було». «Гаразд. Відчиняй клітку». «Е, ні, так не буде. Ти спершу роги прибери, тоді відчиню». «Тепер я диктуватиму умови, чоловіче. А як ні, то ходи собі з рогами до смерті. Навіть як захочеш їх зрізати, вони знову виростуть. Так діє моя слина, коли попадає на того, хто мене роізлив». «Добре. Я тебе випущу. Тільки не обдури мене, прошу». Богдан відкрив клітку, сова вилетіла, знову плюнула йому на лоба й полетіла до лісу. Потер чоловік лоба, нема рогів. Зрадів, подався додому. Та коли переступив поріг хати, жінка, побачивши його, сплеснула в долоні:
- Свят-свят-свят! Що з тобою?
- А що не так?
- В тебе роги на чолі.
Доторкнувся Богдан до лоба, а й справді, є. Заплакав гірко. Розказав дружині все, як було.
- Недобре ти вчинив зі совою. Піду я від тебе. Навіщо мені здався такий лукавий, невдячний чоловік та ще й з рогами?
Та й покинула його. Отак і жив Богдан до кінця днів своїх – сам і з рогами. Нікуди не їздив, соромився людей. А коли якийсь заїжджий бачив його в селищі й питав його мешканців, хто він, вони відповідали: «Це той чоловік, що хотів за п’ятдесят золотих монет убити свою рятівницю – білу совицю, й поплатився за це».
ID:
836144
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.05.2019 22:51:57
© дата внесення змiн: 10.09.2021 15:37:21
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
