|
У золоті леви на синьому тлі.
У кіптяві небо – палають вогні.
В облозі фортеця – не втримати й дня.
Чужинці вже в місті… Кривава борня…
Несеться в провулках несита орда,
Вишкірює ікла, по крам загляда.
Сміється їх гетьман: «Скидай прапори!»
Віднині не чутно – лишилось: «Умри!»
Кричить різанина, волає до Бога,
Луною несеться, та де допомога?..
У золоті Сонце на чорному тлі.
Величні ті леви всі впали в борні…
Знамена нові вже: старі – для проклять!
Танцює вогнем він – кургани болять.
І знов різанина волає до Бога.
Радій же, тиране, – твоя перемога!
22 грудня 2019 року
За мотивами фентезійного літературного циклу «Відьмак» (за назвою першого опублікованого оповідання серії) Анджея Сапковського.
«Місто палало.
Вузькі вулички, що вели до рову, до першої тераси, дихали димом і жаром, полум’я жерло тісно скупчені стріхи садиб, лизало мури замку. Із заходу, з боку портової брами, наростав лемент, відгомін завзятої битви, і глухі удари тарану, що стрясали мур.
Нападники вдарили несподівано, проломивши барикаду, яку боронили нечисленні солдати, міщани з алебардами й арбалетники з цехів. Укриті чорними капаризонами коні перелітали над загорожею, наче привиди, сяючі, іскристі клинки сіяли смерть серед оборонців, що кидалися вже навтьоки.
Цірі відчула, як рицар, який віз її у сідлі, різко зупиняє коня. Почула його крик.
– Тримайся! – кричав він. – Тримайся!
Інші рицарі в кольорах Цінтри випередили їх, із розгону зіткнулися з нільфгардцями. Цірі бачила то лише мить, краєчком ока – шалений вир блакитно-золотих і чорних плащів серед брязкоту сталі, стукоту клинків по щитах, іржання коней…
Крик. Ні, не крик. Вереск.
Тримайся!
Страх. Кожен поштовх, кожне шарпання, кожен стрибок коня до болю рве долоні, стиснуті на ремені. Ноги в болісних корчах не знаходять опори, очі сльозяться від диму. Рука, що її обіймає, – давить, душить, болісно стискає ребра. Навколо наростає крик, такий, якого вона досі ніколи не чула. Що треба зробити людині, аби вона так кричала?
Страх. Страх, що обезвладнює, паралізує, душить.
Знову брязкіт заліза, хропіння коней. Будинки навколо танцюють, вікно, звідки б’є полум’я, раптом виявляється там, де мить тому була брудна вуличка, встелена трупами, завалена кинутим майном біженців. Рицар за її спиною раптом захлинається дивним, хриплим кашлем. На руку, вчеплену в ремінь, бризкає кров.
Вереск. Свист стріл.
Падіння, струс, болісний удар об обладунок. Поряд – тупіт копит, над головою пролітають кінське черево й зношена підпруга, ще одне кінське черево, віється чорний капаризон. Хекання, таке, що видає лісоруб, рубаючи деревину. Але це не дерево, це залізом об залізо. Крик, здавлений і глухий, зовсім поряд із нею щось велике й чорне з плеском валиться у грязюку, бризкає кров’ю. Броньована нога тремтить, сіпається, оре землю величезною острогою.
Шарпання. Якась сила підкидає її вгору, витягає на луку сідла. Тримайся! Знову ривки, гонитва, шалений галоп. Руки й ноги відчайдушно шукають, на що спертися. Кінь стає дибки. Тримайся!.. Немає опертя. Немає… Немає… Є кров. Кінь падає. Не можна відскочити, не можна виборсатися, вирватися із тиску вкритих кольчугою рук. Не можна втекти від крові, що ллється на голову, карк.
Струс, хлюпання грязюки, різкий удар об землю, дивовижно нерухому після дикої скачки. Пронизливий храп та виск коня, що намагається підняти крижі. Гупання підков, мигтіння кінських бабок і копит. Чорні плащі та капаризони. Крик.
На вуличці – вогонь, ревуча червона стіна вогню. На її тлі вершник, великий, сягає, здається, головою палаючих дахів. Укритий чорним капаризоном кінь танцює, трясе головою, ірже.
Вершник дивиться на неї. Цірі бачить блиск очей у шпарині великого шолому, оздобленого крилами хижого птаха. Бачить відблиск пожежі на широкому клинку меча, що той тримає у низько опущеній руці.
Вершник дивиться. Цірі не може поворухнутися. Їй перешкоджають безвладні руки вбитого, які обплітають її у поясі. Їй не дає ворухнутися щось важке й мокре від крові, щось, що лежить на її стегні й притискає її до землі.
І їй не дає ворухнутися страх. Потворний страх, він скручує нутрощі, призводить до того, що Цірі перестає чути квиління пораненого коня, ревіння пожежі, верески мордованих людей і стукіт барабанів. Єдине, що є, що враховується, що має значення, – це страх. Страх, який набув подоби чорного рицаря в оздобленому пір’ям шоломі, котрий завмер на тлі червоної стіни шаліючого полум’я.
Вершник спиняє коня, крила хижого птаха на його шоломі тріпочуть, птах зривається в політ. В атаку на беззбройну, паралізовану від страху жертву. Птах – а може, рицар – кричить, скрекоче, страшно, жорстоко, тріумфально. Чорний кінь, чорний обладунок, чорний довгий плащ, а за усім тим вогонь, море вогню.
Страх.
Птах скрекоче. Крила б’ються, пір’я лупить його по обличчю.
Страх!
На допомогу. Чому мені ніхто не допомагає? Я сама, я мала, я беззбройна, не можу рухатися, не можу навіть видобути голос із перехопленого горла.
Чому ніхто не приходить мені на допомогу?
Я боюся!
Очі, що палають у шпарині великого крилатого шолома. Чорний плащ закриває все…» («Кров ельфів», 1994 р., Анджей Сапковський).
«– Я маю справи по цей бік річки.
– Та ти здурів, Ґеральте. Життя тобі не дороге? Які справи?
– Це тебе не обходить. Їду в Цінтру.
– У Цінтру? Цінтри вже немає.
– Що ти говориш?
– Немає вже Цінтри. Є попелище й купа уламків. Нільфгардці...
– Злазь, Любистку.
– Що?
– Злазь! – Відьмак розвернувся різко.
Трубадур зазирнув йому в обличчя і скочив з коня на землю, відсахнувся на крок, перечепився.
Ґеральт спішився поволі. Перекинув узду через голову кобили, стояв хвильку нерішуче, потім потер обличчя долонею в рукавичці. Сів на краю урвища, під тереном із криваво-червоними гілками.
– Йди-но сюди, Любистку, – сказав він. – Сідай. І розповідай, що із Цінтрою. Усе.
Поет сів.
– Нільфгардці увійшли туди через перевал, – почав він по хвильці мовчання. – Було їх тисячі. Оточили війська Цінтри в долині Марнадаль. Дійшло до битви, що тривала цілий день, від світанку до сутінок. Цінтрійці стояли мужньо, але прорідили їх. Король загинув, і тоді їхня королева...
– Каланте.
– Так. Не допустила паніки, не дозволила, щоб вони розбіглися, зібрала навколо себе й штандарту кого тільки зуміла, пробилися крізь кільце, відступили за річку, у бік міста. Хто зумів.
– А Каланте?
– Зі жменькою лицарів боронила переправу, захищала відступ. Кажуть, билася, наче чоловік, кидалася як шалена в найгірший вир. Пробили її піками, коли атакувала нільфгардську піхоту. Тяжко поранену вивезли її до міста. Що в цій фляжці, Ґеральте?
– Горілка. Хочеш?
– Так.
– Кажи. Кажи далі, Любистку. Усе.
– Місто взагалі не оборонялося, облоги не було, не було вже кому стояти на мурах. Рештки лицарів із родинами, вельможі й королева... Вони забарикадувалися у замку. Нільфгардці здобули замок з ходу, їхні чародії розвалили у пил браму й частину мурів. Боронився тільки донжон, видко, був зачарованим, бо опирався нільфгардській магії. Й усе ж за чотири дні нільфгардці вдерлися усередину. Не застали нікого живого. Нікого.
Жінки забили дітей, чоловіки забили жінок і кинулися на мечі або... Що з тобою, Ґеральте?
– Кажи, Любистку.
– Або... як Каланте... Головою вниз, із мурів, із самого верху. Говорили, що просила, аби її... Ніхто не хотів. Тож вона доповзла до краю і... Головою вниз. Кажуть, страшенні речі робили з її тілом. Не хочу про це... Що з тобою?
– Нічого. Любистку...У Цінтрі була... Дівчинка. Онука Каланте, десь років десять-одинадцять. Звалася Цірі. Ти щось чув про неї?
– Ні. Але в місті й у замку сталася страшенна різанина, і майже ніхто не врятувався. А з тих, хто захищав донжон, – зовсім ніхто, я казав уже. Більшість жінок і дітей значних родів були саме там.
Відьмак мовчав.
– Та Каланте, – сказав Любисток. – Ти її знав?
– Знав.
– А дівчинку, про яку запитував? Цірі?
– І її знав.
З річки повіяв вітер, зморщив воду, шарпнув гілками, з гілок миготливою курявою полетіло листя.
«Осінь, – подумав відьмак, – знову осінь».
Він устав.
– Ти віриш у призначення, Любистку?
Трубадур підняв голову, глянув широко розплющеними очима.
– Чому ти питаєш?
– Відповідай.
– Ну... вірю.
– А чи ти знаєш, що самого призначення – замало? Що треба чогось більшого?
– Не розумію, Ґеральте.
– Не ти один. Але саме так воно і є. Треба чогось більшого. Проблема полягає у тому, що я... Я вже ніколи не довідаюся, чого саме.
– Що з тобою, Ґеральте?
– Нічого, Любистку. Давай, залазь. Їдьмо, шкода дня. Хтозна, скільки часу займуть у нас пошуки човна, а ми потребуємо великого. Адже Плітку я не кину.
– Переправимося разом? – утішився поет.
– Так. З цього боку річки мені вже нічого шукати» («Меч призначення», 1992 р., Анджей Сапковський).
У «Вежі Ластівки» (1997 р.) Сапковського у розмові з чаклункою Йеннефер ярл Крах ан Крайт повертається до подій з «часів різанини у Цінтрі», переказуючи деякі чутки, що дійшли до нього:
«– Коли нільфгардці вдерлися до Цінтри, – пробурмотів він, поглядаючи у вікно, – Каланте наказала таємно вивезти Цірі з міста. Справа у тому, що місто вже палало, Чорні були усюди, шанси на те, щоб вийти з облоги, були мінімальними. Королеву відмовляли від тієї ризикованої дії, радили, аби Цірі формально капітулювала перед гетьманами Нільфгарду, таким-то чином рятуючи життя і цінтрійську династію. На палаючих вуличках вона безумовно й беззмістовно загине від рук жовнірського натовпу. Але Левиця… Знаєш, що вона відповіла, за словами безпосередніх свідків?
– Ні.
– «Нехай краще кров дівчини потече бруківкою Цінтри, аніж буде вона спаплюжена». Спаплюжена чим?
– Шлюбом із імператором Емгиром. Мерзенним нільфгардцем».
Вчинена руками Нільфгарду кривава різанина в Цінтрі набула символічного значення. Спричинена занадто сміливими відмовами королеви Каланте й вірних їй цінтрійців пристати на пропозицію гетьмана Нільфгарду (який і сам до цього міг у досить схожій ситуації присягнути на вірність жорстокому імператору), зберегти життя та залишитись при владі на своїй землі, але вже в якості префекта чергової завойованої Нільфгардом території, змусила протверезіти як правителів Північних королівств, так і Капітул чародіїв, які до цього відмовлялися вірити в необхідність об’єднання зусиль для протистояння можливому вторгненню Чорних із Півдня. Згодом неприязнь до занадто незалежної Цінтри та її Левиці-королеви перед загрозою повторення подібної трагедії відійшла в минуле, а історія мученицької смерті Каланте та її внучки Цірі стала прикладом відданості й самопожертви, символом протистояння тому, хто називає себе імператор Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ін Карн еп Морвудд, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворогів.
Схема
У ЗО-ло-ті ЛЕ-ви / на СИ-ньо-му ТЛІ.
!10 010 / !10 01
У КІП-тя-ві НЕ-бо – / па-ЛА-ють вог-НІ.
!10 010 / 010 01
В о-БЛО-зі фор-ТЕ-ця – / не ВТРИ-ма-ти й ДНЯ.
010 010 / !10 01
Чу-ЖИН-ці вже в МІС-ті… / Кри-ВА-ва бор-НЯ…
010 !10 / 010 01
Не-СЕТЬ-ся в про-ВУЛ-ках / не-СИ-та ор-ДА,
010 010 / 010 01
Ви-ШКІ-рю-є І-кла, / по КРАМ за-гля-ДА.
010 010 / !10 01
Смі-ЄТЬ-ся їх ГЕТЬ-ман: / «Ски-ДАЙ пра-по-РИ!»
010 !10 / 010 01
Від-НИ-ні не ЧУТ-но – / ли-ШИ-лось: «У-МРИ!»
010 !10 / 010 01
Кри-ЧИТЬ рі-за-НИ-на, / во-ЛА-є до БО-га,
010 010 / 010 !10
Лу-НО-ю не-СЕТЬ-ся, / та ДЕ до-по-МО-га?..
010 010 / !!0 010
У ЗО-ло-ті СОН-це / на ЧОР-но-му ТЛІ.
!10 010 / !10 01
Ве-ЛИЧ-ні ті ЛЕ-ви / всі ВПА-ли в бор-НІ…
010 !10 / 010 01
Зна-МЕ-на но-ВІ вже: / ста-РІ – для про-КЛЯТЬ!
010 01! / 01! 0!
Тан-ЦЮ-є во-ГНЕМ він – / кур-ГА-ни бо-ЛЯТЬ.
010 01! / 010 01
І ЗНОВ рі-за-НИ-на / во-ЛА-є до БО-га.
!10 010 / 010 !10
Ра-ДІЙ же, ти-РА-не, – / тво-Я пе-ре-МО-га!
01! 010 / 0!0 010
Силабо-тонічна система:
парне римування куплетів аабб, де рими
«а», «б» – 4-стопний амфібрахій 010 з цезурою після 2-ої стопи з чоловічими (усіченими) закінченнями (клаузулами) 01;
парне римування приспіву АА, де рима
«А» – 4-стопний амфібрахій 010 з цезурою після 2-ої стопи з жіночими (повними) закінченнями (клаузулами).
ID:
858954
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.12.2019 19:20:51
© дата внесення змiн: 07.08.2022 09:52:20
автор: Andrew Pushcha
Вкажіть причину вашої скарги
|
