Хруснув ключ у замковій щілині, і двері бабиної хати зі скрипом прочинилися. В ніздрі вдарив застояний запах нежилого приміщення, а з кухні холодними очима давно небіленої печі глипнула на мене пустка і причаїлася в комині.
Як же давно я тут не була?! Та й чи була я тут? Аж не вірилося, що ось у цій колись веселій, ошатній та затишній хаті провела я не одне чудове канікулярне літо свого дитинства. Час безбожно трощить все…
Як я любила, коли топилося в печі! Коли пекуче вогнище показувало мені свого широкого вогненного язика, облизувало надпіччя і струшувало на припічок чорні сніжинки сажі. В цей час баба орудувала вилками, шугала ними по чирину, пильнуючи за малими та великими горшками. В горшках кипів борщ, картопля, що згодом одягала чорні шапки і сичала останніми краплями , сповіщаючи, що вже зварилася. Перед вогнем треба було встигнути напекти млинців. Цим мистецтвом найкраще володіла баба, і саме в момент цього святого дійства вона була мені красивою та теплою, як та піч. В бабусиних зіницях горіли свічечки від полумˊя, руки вправно крутили вилками сковорідки, на яких румˊянилися та надували щоки млинці. Згодом на столі виростала піраміда смачнючих дисків. Бабуся похапцем наливала збирану холодну сметану і по-доброму прикрикувала, здавалось, вже стільки літ одні й ті самі слова:
- Їжте, поки гарячі, в гОроді таких не напечете. Он які худющі!
Ми вибирала найхолоднішого, рвали його та мокали у сметану. До млинців завжди смажилося сало, яєчня, але нам такого жирного не хотілося. То було косарям. Правда, косарями були лише тато і мій старший брат, якому не терпілося випробувати маленьку кіску, маленькі грабельки і найголовніше – відчути себе мужчиною. І дарма, що «мужчині» було лише 10 років, головне, що «діло» робитиме. У мене з сестрою також вистачало тих «діл», що зводилися до порядку та затишку в хаті. А хата й справді була гарною.
Окрім печі, у великій кухні стояла синя скриня. Власне, це була деревˊяна скриня, яку час благав оновлювати. І коли фарбувалися вікна, баба неодмінно клопотала, щоби вистачило фарби й на скриню. І взагалі, ота скриня займала чи не найчільніше місце серед бабусиних скарбів. Бо і скриня, і те, що в ній лежало було споконвічним бабиним багатством. А лежало там багато чого: від скручених ще з бабиної молодості у сувої полотнищ до модних (на той час) «персидських» килимів, які були куплені на подарунки рідні. Килими ті продавали цигани, щоразу видурюючи в баби найдорожчу ціну. Власне, подібні килими рясніли чи не з кожної стіни в хаті, і коли купувалися інші, перші знімалися з гвіздків та «приклеювалися» до мокрої підлоги у кімнатах. Для кухні такої честі не було.
У скрині був потаємний «замочок», чим бабуся завжди тішилася. І хоча я не памˊятаю, що бодай раз вона замикала її, баба всім при нагоді розказувала про свою «вельми вигідну добротну» скриню. А скриня й справді була добротною. На ній ми карбували свої художницькі потреби, грали в шашки, їли, слухали новини сусідки, що зайшла «на мінуту», лежали і чекали вічність, поки милася підлога, аби не наставити слідів… А ще скриня слугувала нам з сестрою … сценою. Сценою для справжніх «народних артисток».
У свої вісім років я уважно слідкувала та знала напамˊять майже всі хіти та шлягери пісень того часу. Співала, мугикала чи пищала я завжди і повсюди. Насправді, я не мріяла про велику сцену, бо мої артистичні потрібності можна було реалізувати вже і на той час. Та й у майбутньому я неодмінно мала стати вчителькою. Так вважали і мої батьки, і знайомі, і я сама. Думаю, це рішення прийшло до всіх з тих пір, коли я не вміючи читати українською , читала по-своєму бабину Біблію польською мовою. Але то було непевне майбутнє…
А в тому справжньому літньому теперішньому перед концертом на скрині треба було відповідно одягнутися. Яких тільки вбрань не підбирала я з шафи! І хоча знала, що добряче отримаю «герців» за «перериту» шафу, та мистецтво, як і краса, потребувало жертв і в ті часи. До кожної пісні підбирала нове вбрання собі і молодшій сестрі. До пісень Кириченко можна було просто накинути на плечі велику квітчасту хустку, до «Червоної рути» чомусь підкачувала братові «вихідні» штани, до пісень А.Пугачової пасувала фольгова гірлянда на голові…
Та найбільше мені до вподоби були мамині комбінації! Напевно, вже в той час в мені і направду кипіли гени «голубої крові» (тато часто натякав про це мамі, коли згадував її польський родовід). Так от, у вечірніх сукнях з комбінацій, ми з сестрою і справді були величавими артистками, гідними великої сцени на скрині.
Кожну пісню треба було правильно оголосити: пафосно, голосно та з інтонацією, яку я перейняла від телеведучої «Песня –№ года». Іноді я навіть сердилася, що у сестри не виходить так урочисто оголосити мій виступ. Я стояла за «лаштунками сцени» , а це було простирадло від мух на дверях.. і слухала сестрине:
- Виступає налодна алтистка УЛЕСЕСЕЕЛ, лаулеат племії еселесел…
Олеена …
Артистка спочатку незграбно залазила на сцену-скриню, плутаючись ногами в сукні від кутюр, ставала на ввесь зріст і співала у підручний «мікрофон»:
- «Я так хочу, чтобы лето не кончалось, чтоб оно за мною мчалось, за мною вслед…Лето! А-а-ах лето…»
А літо слухало і не закінчувалося, заглядаючи у вікно зеленими яблуками, свіжоскошеними травами, гелготало гусьми, пінилося парним молоком, терлося об ноги котиком, синіло чорницями у відрах, пахло бабиними млинцями, кусалося бджолами, цвіркотало ввечері цвіркунами, запасалося на печі сухими грибами …
Потім я церемоніально кланялася, спочатку сестрі, яка догідливо плескала «народній» у свої маленькі долоньки, а потім «Неизвестной» Крамського, що як годиться справжній леді на картині, мовчки «одобрювала» мій виступ…
Та картина мала свій цінний вплив на мій світогляд. Але це інша історія мого життя, яке спливло десь у вікно, пізнало багато світу, доброго й не дуже, і повернулося ось зараз зі мною у цю обшарпану хатину, щоб навіки лишитися щасливими спогадами та надійно сховатися у бабиній скрині…
(На згадку про мою бабусю Козинську Юзефу Адольфівну…)
Чудовий твір Оленко! Теплі спогади,про дитинство. Ті млинці і справдібули смачніші ніж зараз ми смажимо. так апетитно написали,що,аж перекусити захотілось...та вже запізно. Оленко,то Ви і зараз співаєте напевно,раз такі пісні співали.
Бажаю Вам душевного тепла і натхнення! Хай збуваються всі ваші мрії!!!
Таке рідне. Я теж пам'ятаю піч, і скриня в бабусі була. 🙂 чого там тільки небуло, в тій скрині, але для мене найбільшим скарбом була сопілка яку чомусь так рідко давали мені, і ховали назад у скриню . 🙂 А на печі було маленьке віконечко у яке я так любив дивитися зимовими зоряними ночами...
О , ви щось таке сколихнули в мені - рідне і далеке, потаємно- забуте...
Світла пам'ять вашій бабусі...
напевно спогади, це найцінніше, що ми проносимо через час,
Бо він над ними невладний.
Спасибі вам Оленко, за ці почуття
Пишіть, це ваше.
Пишіть
Це чудо, пані Олено, як схожі наші спогади! 
Якщо цікаво - мої 2 вірша - Бабусина скриня 07.09 та Дитинства аромат - вчора 
З повагою, 
Теплі спогади,про дитинство. Ті млинці і справдібули смачніші ніж зараз ми смажимо. так апетитно написали,що,аж перекусити захотілось...та вже запізно. Оленко,то Ви і зараз співаєте напевно,раз такі пісні співали.
Дякую, Олено!
Я теж пам'ятаю піч, і скриня в бабусі була. 🙂 чого там тільки небуло, в тій скрині, але для мене найбільшим скарбом була сопілка 
У вас не тільки вірші чудові як виявилося. Дякую за задоволення 
