|
Донині у них все було добре. Ну хіба що не було собаки. Жінка навіть не замислювалася, чому так захотілося мати пса. Великого, могутнього і на все здатного заради неї. Життя було привітним, налагодженим, звичним і влаштовувало всіх у їхньому просторі. Хороша робота, дитина, суботні сніданки в кав’ярні, відпустки та виходи на світські раути.
– Їй пощастило, – подумки або вголос казали колеги та знайомі поза очі. У вічі ж виказували щире захоплення: ідеальна родина! Їй було байдуже, що кажуть за спиною. Вона ніколи на це не спиралася. Його цинамоновий погляд, упевненість рухів, рівний голос – це все, що було потрібне для рівноваги. Чи знала вона, що робитиме, коли ця рівновага порушиться? Ні, вона про це не думала.
Одного лінивого ранку, коли вона неспішно поралася, почула, як він говорить з кимось по телефону. Нічого особливого: «Вітаю. Треба поговорити. О третій». Зазвичай вона не дослуховувалася, як хтось говорить телефоном. Нізащо. Просто пощастило проходити повз. Голос, у якому бриніла усмішка, звучав дещо вкрадливо. А може їй просто здалося? Одразу ж вона відчула себе сукою, якій за мить дадуть команду «фас!» Німотна вібрація горлянки перехопила подих. Непомітно для ока зігнуті ватні ноги довелося напружити до тремору в колінах і сідницях, щоб спромогтися йти далі. Зайшла в кімнату саме тієї миті, коли він ховав телефон у кишеню, і заглянула в очі. Довкола них розправлялись зморщечки, що секунду тому підкреслювали радісний вогник.
– З ким говорив?
– Та так, зустріч призначав. По роботі.
– Щось трапилось? – Що? Ні.
– В нас щось трапилось? – вона пильно подивилася йому в обличчя. Відкрите, світле й допитливе, сьогодні воно не здригнулося жодним подивом.
– Все добре, люба. – Проходячи повз, він автоматично ковзнув рукою по талії дружини.
О третій вони зустрілися. Мужчина – у щойно випрасуваній дружиною сорочці. Молода особа жіночої статі, гарна, можливо, вродлива – на підборах, з фіолетовим французьким шаликом, обачливо-недбало перекинутим на одне плече. Перемовлялися за кавою, насолоджувалися першим адреналіном флірту. Його рука торкнулася коліна на сантиметр нижче спідниці і затрималася лише на мить, поки зіщулилися очі, відтінені шаликом, поки вдих став трішечки глибшим.
Цього було досить. Вона стрімко підійшла до столика й звернулась до шалика:
– Ви знаєте, що ці руки сьогодні були у моїй вагіні? – І далі, не спиняючи натиску, звернулась до нього. – Можеш вже планувати майбутнє, та хоч і з нею, але сину тепер потрібніший батько, тому він житиме з тобою. – Вона так само рвучко відійшла від них. Зачинила двері кав’ярні - й побачила, як шалик не втримався на гострому плечику й повільно сповз.
Тепер, не стримуючи розпачу й жалю, сльози лоскотали обличчя, ноги слабшали, ледь несли тремтяче тіло до найближчого скверу. Важко осіла на вільну лавку й завмерла, бо не мала сил рухатися. Її не мучили запитання на кшталт - що вона зробила не так, або чи була достатньо сексуальною й доглянутою? Вона думала про те, чи зможе колись простити. Поруч терпляче перебирало лапами замурзане цуценя із цинамоновими очима.
(2019)
ID:
854694
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.11.2019 16:03:48
© дата внесення змiн: 08.11.2020 17:05:21
автор: Світлана Ткаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Бо на фб різні думки
подобається написання
