Іду у край забутої оази,
минаючи приватні береги,
украдені багатіями бази,
циганами освоєні луги.
І досі тут ще водиться усяке –
і патерчата, і басаврюки,
буває, ще хіхікає русалка
у мулі пересохлої ріки.
У низині не меншає осики.
І той, що греблі рве, о цій порі
із перепою, аж не в'яже лика,
ночує у сидячого в горі.
На бабая усе ще зазіхає
чорнява чапля і її сини,
неначе у болоті жаб немає
від осені до самої весни.
І хочеться – у далі... і подалі,
і поза перелази і тини
пустелею юдолі і печалі
за перегати – із трясовини.
І що за цими далями шукати?
Ті самі ями, вирви і рови.
Як будяки посеред кропиви
усюди хазяями – супостати.
Людиною не пахне. Уночі
кікімора болотяна ширяє
та ухають налякані сичі,
а їм луною бір відповідає.
Немає того, що було, іще
коли живі лісовики ходили,
і дерево садити мали сили.
А нині – ліс, посіяний дощем,
і палений, і рубаний мечем –
у хащі Берендея. Край могили.