Ходила омана понад берегами,
Тихо шепотіла чужими вустами,
Когось за вдавання міцно обіймала,
За пусте й порожнє руку потискала ...
Лукаве й бездарне кликала на сцену,
Думку збайдужілу виплела в поему,
Випхала плечима щирість у болото,
Вкрала по дорозі доброту й турботу ...
Отака омана між людей ходила,
Не одному серцю поламала крила,
Люди упізнали, боялись ловити,
Бо ж могла собою умить заразити ...
Посадили в клітку, думали навіки,
Слів отруйних в боки розтікались ріки,
І чого ж недобра навіть не стомилась,
Бо усе, що знала, у людей навчилась ...
А батьки від неї все дітей ховали,
Сталося зненацька, що не вчатували,
Від дітей не було чим їй поживитись,
Залишилось тільки в землю провалитись ...
