06.12.2019
Бориспіль, дев'ята ночі. Зморені люди сплять на м‘яких лавках, літаки здіймаються у невідоме. А я просто чекаю на свій рейс. Просто дивлюся у пустоту довжелезного коридору і не знаю, чи чекають на мене у пункті призначення. Про всяк випадок забронював хостел на дві ночі.
Востаннє ми бачилися з нею рік тому. Вона відлетіла до Варшави і більше не поверталася. Здавалося, частинка мене відлетіла разом із нею.
Ми перестали говорити з Алею взимку. Випав перший сніг. Дороги поволі стали крижаними і не було й дня, щоб я не впав, замислившись про неї.
Було боляче. Щоб хоч якось скріпити моє розпатлане життя, я писав їй листи. І лишав для неї. Не отримував відповіді, звісно, але й цього для мене було багато. Просто знати, що вона їх прочитає.
Ми перестали говорити з Аліною взимку. Я захопився нею як жінкою настільки, що й забув про спілкування. Звичайний людський обмін інформацією. Я захопився нею так палко, що випалив те дружнє, що тримало нас поряд увесь час.
Вона відлетіла до Варшави. Я дізнався про це із соцмереж. Ми майже не говорили.
Якби ж вона знала, як мені не вистачало її голосу, очей.
Востаннє ми бачилися з нею рік тому. Не вимовили ні слова, просто перезирнулися на вулиці.
Сьогодні зранку я отримав повідомлення.
- Мені тебе не вистачає.
Ох, якби ж ти знала, як не вистачало мені...
Їй було кепсько. І я навіть не думав, просто викупив найближчий квиток до Києва, а звідти останнє місце на рейс до Варшави. Ось і сиджу біля гейту, пронизую поглядом пустоти терміналу. Чи міг би я просто змовчати? Ні. Я б собі не пробачив цього.
За півгодини посадка, потім ще кілька годин перельоту.
Якби вона знала, як мені не вистачало її.
Від її повідомлення до мого прильоту мине доба. Та чи чекатиме вона цю вічність?
