Летять тульпани над горою,
Пелю́стки сповнені журбою.
Їх ловить камінь-квіткоїд -
До путників таких він звик.
Серед тюльпанів, що злетіли,
Коли самі того хотіли,
З’явилась груша молода -
Граційна, горда і легка.
До берега із листяви
Летять у повній тисняві.
Передають всі за проїзд,
Біда - немає вільних місць!
Та раптом, та негадано,
Впаде у небо жадане
Тюльпан, що маму загубив
І крильця ще не відростив.
Застрягне він у хмарі сивій,
Розбещеній і вкрай лінивій,
А мама-квітка вслід летить
«Синочку!» в відчаї кричить.
Тут груша з курсу повернула
І вниз, у небо застрибнула.
Сховала жабу у корсет,
Зробила наспіх вінегрет.
Нагодувала груша хмару,
Здобу́ла спокій й вічну славу,
Бо про десерт, дурна, забула,
А хмара з‘їла всіх й заснула.
