Переклад вірша Віктора Гюго "Guerre civile"
https://fr.wikisource.org/wiki/La_L%C3%A9gende_des_si%C3%A8cles/Guerre_civileГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА
Розлючена юрба сержанта оточила,
Горлала: «Смерть йому!» А він стояв, мов брила,
Спокійний, мовчазний, з несхитністю в очах.
Повстанців лютий крик у нім не сіяв страх.
Він був захисником поваленої влади
І добре розумів: йому нема пощади.
Озброєна юрма до нього вдерлась в двір,
Безумно ревучи, неначе дикий звір.
«Ти розстріл заслужив!» - в людському чулось вирі.
Багріла всюди кров у жертви на мундирі…
Це був простий вояк, що здійснював наказ,
Знаряддя у війні царів супроти мас.
Барбеса від Бланкі і Брута від Сцеволи
Не міг він розрізнить в житті своїм ніколи.
Учора він стріляв весь день в бунтівників,
І порох на руках сержантових чорнів…
Почувсь жіночий крик: «Негайно на коліна!
Ти наших убивав безжально з карабіна!» -
«Так, справді, убивав!» - «Гнобитель парижан!
Убити! Розстрілять! Рушаймо на майдан!
Мерщій! Чого стоїш? Вперед! До арсеналу!» -
«Як заманеться вам!» - Повстанці, повні шалу,
Вже зводили курки наганів й кресаків.
«Злочинець! Хижий вовк! Твій смертний час приспів!»
Сержант сказав: «Я вовк, а ви – собача зграя!»
Юрбою пронеслось: «Він нас ще задирає!»
Над в’язнем піднялись десятки кулаків.
Ніщо вже не могло повстанців стримать гнів.
«Ти згинеш, як режим, з яким ти досі знався!»
У їх очах вогонь шаленства розгорався
І гідрою крутивсь. Сержант ішов вперед.
А вслід за ним – гучних проклять народних лет.
Він мовчки крокував між трупів по бруківці,
Когось із цих людей він сам у перестрілці,
Мабуть, убив… Тепер під крик ворожих лав
Він голову уверх безстрашно піднімав.
Як зараз всі його ненавиділи злісно!
І ненависть яка горіла в ньому! Звісно,
Якби у боротьбі він вчора переміг –
Ніколи б не щадив противників своїх.
Юрма все більш і більш здригалася від крику:
«До розстрілу його! Злочинцю, кате, шпику!»
В цю ж мить дитячий зойк роздавсь: «Це батько мій!»
Мов світла промінець у темряві густій,
Хлопчина літ шести з’явився між юрбою,
В очах його злились погроза із мольбою…
«Гнобителеві – смерть!» - не тихнула юрма.
Вчепилося тоді руками обома
В сержанта хлопченя і крикнуло щосили:
«Не хочу, щоб тобі погане щось зробили!»
А натовп шаленів... Росла народна лють…
«Та доки будем ми з розправою тягнуть?!
Давно уже пора убивцю покарати!»
Повстанцям вторував далекий грім гармати…
Вся вулиця людьми заповнилась ущерть.
«Монархів, і попів, і всіх міністрів – геть!
Розбійницьке кубло! Усіх поубивати!»
Знов скрикнуло дитя: «Ні, не чіпайте тата!»
В якоїсь жінки з уст зірвалися слова:
«Який гарненький він… І теж душа жива!»
Він був блідий, в сльозах, одягнутий старанно...
«А скільки ж літ тобі?» - почулося питання.
Та хлопчик мов не чув… «Ви батька відпустіть!»
Похнюпились ураз повстанці мимохіть,
І гомін їх звучав уже не так бадьоро…
Один із бунтарів сказав йому суворо:
«Ти, хлопче, звідси йди! До матері! В цю ж мить!»
А батько відповів: «В труні матуся спить…»
«Цей крихітка, крім вас, нікого більш не має?» -
«Та зараз це хіба що-небідь визначає?»
До хлопчика тепер звернувся тихо він:
«Ти зараз побіжиш до тітоньки Катрін.
А я прийду пізніш… Лиш трохи тут побуду...» -
«Без тебе не піду! Тебе уб’ють ці люди!»
Приречений сержант тоді прошепотів
Начальнику своїх численних ворогів:
«Мене ви розв’яжіть приблизно на хвилину.
Не буду я тікать – утішу лиш дитину.
Безжурним він нехай ізвідси поспішить…
Ви зможете по тім мене відразу вбить».
Погодивсь ватажок. Сержанта розв’язали.
«Ти бачиш, мій малий, ми тільки жартували!
Товариші мої – ці дами і месьє!
Пройдуся з ними я… Біжи, дитя моє».
І хлопчик пострибав веселий по дорозі…
«Тепер уже ніщо завадить вам не в змозі!
Куди мені іти?» - приречений спитав.
І раптом з глибини людських завмерлих лав,
Готових розтерзать його хвилину тому,
Зірвався дружний крик: «Сержанте, йди додому!»
