Я просто вітер,
який зачепився за гострий той верх
зе́лені ду́шної гордо-карпатського краю...
Де ти? Здмухни мене, хай вже полину над плаєм
в синь прохолодну очей, що розітнуть байдужості смерк.
Я просто крапля
роси, яку небо зронило ген вниз...
Тай би й розбилась, та впала сльозою на війку.
Просто моргни і я зайчиком сонячним в бійку
кинусь із хмурістю днів відчайдушно, мов точений спис.
Я лиш сувій
із старезно-помнутого часом листа...
Ти не вглядайся - нема щастя й цінності в ньому.
Клаптю з надірваним краєм одна сутність тому -
вписане долею і́м'я нести міцно склавши вуста.