Сподівалась Україна
Воленькою впитись,
В своїй церкві – хаті рідній
Вірити-молитись.
Сподівалась, як до себе
Крим, Донбас пригорне –
Своїх рідних, а не сербів,
І здолає горе.
Сподівалась для усіх нас
Матінкою стати,
Щоб не гнулись під Росію
Свої супостати.
Сподівалась, та… не сталось
Дива неземного:
Гнила спадщина дісталась –
Пада Мокші в ноги.
Запроданці ненаситні
Дбають лиш про себе,
Бабло вміють так косити –
Жахається й небо.
Й Раша випустить не хоче –
Дітей убиває,
Безсоромні свої очі
Навіть не ховає.
Чи ж не пора тії очі
Всім світом колоти,
А цю здичавілу Мокшу
Втопити в болоті!?
Сподівалась, та… не сталось…
«Чому ж бо так, Боже?
Чи любить ми перестали,
Чи діти негожі?
Чи ти, Боженьку, караєш
За щось її, рідну,
У полки нас не збираєш,
Хоч живем не гідно?
Ніхто із нас не зна того,
Та й чи буде знати,
Що немає більш святого
Імені, як МАТИ!?»
16.07.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
Мати тут ні при чому - діти неродиві: байстрюки-бебатченки, землячко! Проте, це ваш поетичний прийом - звертання до святого імені - МАТИ! Стиль і зміст, проте, Кобзаревий!
Мене теж засмучує стан в Україні, але внутрішній! Мудрі колись казали: "розправтесь з моми друзями, а з ворогами самі справимось!" Так воно і є! На жаль! http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882202