знаю людей: в тебе теж таки темно в душі, –
занедбано, самотньо й насмічено космічно!
та як знайдеш кохання – перестанеш писати вірші,
а оце вже біда, ще й від того страждатимеш вічно,
як-от грішники в пеклі. так, вже знаємо цих поетес:
хай лиш знайдуть своє наднебесне позичене щастя –
вже їм не треба ніяких ні польотів, ні крил, ні небес,
а треба солодкої втоми і цукрових ночей любострастя.
– вони то називають своїми небесами,
а як напишуть віршика, то, знай, якраз про те,
хоча, буває, що й такими святими словесами,
що й не спитаєш: "з ким ви там спите?"
вони такі. а ти? – а я не поетеса.
та то ж я взагалі про славний рід людей:
ця чорно-біло-жовто-синя раса
повільно сходить сонце, мов вождь на мавзолей.
що я сказав? ти бачиш? втратив нитку.
колись і я так думав: знайшов тебе, знайшов!
забудь і ти про папороти квітку –
почнеш і ти співати, втративши любов.
– ні. я перестаю, коли втрачаю.
– а далі що?
– не знаю: забуваю