Гулявши літнім днем, Улянка з батьком натрапила на велике скупчення яблук та груш, стиснувши якомога сильніше його за руку почала тягнути до саду:
– Татку йдемо туди, поласуємо яблуками й мамі нарвемо! Ммммм...Які солодкі – ледь розбірливо говорила Улянка. – А що це, за такі маленькі яблучка? На них що дощик не впав?
Зірвавши в цікавості Улянка шматочок відкусила та чекала батькової відповіді.
– Зовсім ні! Всміхнувся батько. Це яблука райські! Їх тому так назвали бо вони із райського саду. Ці яблука донечко, найперші на землі із дерев появились, вони були ще до появи людей...
– Татку, а вони зараз є в раю? – розпитувала дівчинка.
– Напевне доню, цього ніхто не знає...
– А якщо і справді їх нема в раю? стурбованим голоском опустивши голову пробурмотіла Улянка та почала рвати в кулачки маленькі яблука. Нарвала і попросила батька, щоб відвів її до приміської статуйки Ангелика.
– Ти ж ще не втомилась? – запитав батько. Та взявши на руки Улянку поніс її до статуйки. Поклав на землю і, замислившись, почав спостерігати за дочкою. А дівчинка підбігла до Ангелика, й тоненьким щирим голоском промовила:
– Небесний Ангелику крилатий, я залишаю тобі п’ять яблучок, й прошу, що би ти, передав Ісусику! Не знаємо з татком, чи у раю збереглися ці маленькі яблучка...Отож передай, будь ласка, на розсаду!
Ці слова батька сильно розчулили, він підійшов до Улянки й міцно обняв її. А за мить настало справжнє чудо із гіпсової статуї почало бити біле яскраве сліпуче світло. Ангелик цей ожив, узявши в руки яблука здійнявся в гору та осипав біля них усе маленькими зірками та голосом добра промовив:
– Я передам! Збирайте зорі, це вам дари Ісусикових ласк, потіх та щастя!
Батько з цього неописаного явища аж остовпів!
– Зорі? В білий день?
А Улянка, сміючись збирала зірочки, підбігла до татуся й поставила одну йому у руку, й промовила:
– А ти ще татку зауважував завжди, що чудес не буває!
