Як храму древнього стрункі колони
твої, о, лісе, стовбури. І від віків
у запустінні, там де спорожнілі крони,
гробницю зводиш ти із неживих листків.
В землі ти серце власним серцем проникаєш,
вбираєш таїну зі світу глибини
і вічним все мовчанням покриваєш,
і шепіт неясний ти слухаєш нічний.
Візьми мене і вічність нас нехай вкриває,
до тебе притиснусь – і плоть і пульс відчуть,
той пульс, що у тобі глибоко калатає.
Тут скінчиться мій день й моя звершиться путь.
В твоїх гілках вгорі весна-принада,
у світлі скупана, і сяє, і цвіте,
твої покрило плечі пагілля густе.
І звідти лист, зірвавшись, довго, довго пада...
Дора Габе
Лес
На древен храм недвижими колони
са твойте дънери, о, лес. От векове
във запустение, под оголени клони
градиш си гробница от мъртви листове.
Сърцето си в сърцето на земята впиваш
и смучиш тайните дълбоки на света
и с вечно ги мълчание покриваш,
заслушан в шепота неясен на нощта.
Вземи ме, нека твойта вечност ме обвие,
притискам гръд о теб, усещам твойта плът
и чувам пулса ти дълбоко в теб да бие.
Тук свършва моят ден и спира моят път.
А горе, в клоните ти, пролет млада
се къпе в светлина и грее, и цъфти,
разметнала снага връз твоите плещи.
Оттамо лист отронен дълго, дълго пада...
